Посестри. Часопис №192 / Голка

Колись давно світ був такий малий, що його можна було запросто обійти вздовж і впоперек: по один бік – вицвілі синюваті ворота, по другий – біла цегла літньої кухні, з третього боку височезна нефарбована клуня, з якої стирчить сіно, а з четвертого – сливник із бурштиновим клеєм на стовбурах. І все. А більше й не треба.

Уранці – гостре кукурікання півня, увечері – дзвін цівки молока об цинкове відро. І завжди знаєш, що буде далі. Що буде після. Завтра. Позавтра. За днем завжди настає ніч, і скільки б ти не спостерігав і не намагався піймати якийсь збій, несподівану помилку, сонце все одно сходить і заходить. І тобі хочеться спати. І ти лягаєш на м’яку пістряву подушку, з якої он стримить руда пір’їна, твої повіки тремтять-тремтять, пропускаючи крізь себе світло лампочки, а хата мерехтить, ходить ходора, стає догори ногами, а потім розкручується, закручується, скручується в тугенький м’який клубочок, посередині якого – ти. І ти спиш. І ти все знаєш. І про межі світу. І про зміну дня й ночі. І про руки, які ніколи не дадуть тобі впасти – підхоплять, підтримають. І ніде нема ніяких прірв, ніяких війн, ніяких пострілів, зойків, ніякого похмілля, безсилля, насилля, божевілля. І попового кадила немає. І трун, оббитих зсередини і ззовні неоднаково. І сам ти – ласкавий і податливий. Тягнешся руками, обнімаєш за шию, кладеш голову на плече. Ти м’який і довірливий, як і все навколо.

Бо все ж улаштовано надзвичайно просто. Молоко – тепле і ледь солодке. Хліб – хрусткий. Од червоних яблук буває оскома. А от борщ – він пахне. І, відчуваючи той густий червоний запах, ти думаєш, що там, за межею світу, його теж хтось чує. Має чути. Не може не чути. І тебе теж хтось чує. Ти чуєш? – тебе хтось чує. А навіщо? Навіщо йому ти? Чого од тебе хочуть? А навіщо ти взагалі? Ну от ходиш, тримаючи чиюсь велику руку. Надкушуєш пиріжок, виколупуєш із нього сливу. Тягнешся пальцем до кролів. Намагаєшся повторити, як говорить корова: «У-у-у-у-у…» Возиш машинку по смугастій доріжці: «Бр-бр-бру-у-у-у!» Знаєш уже, якого вона кольору, – зе-ле-на. Навіть бачив себе на фото – і впізнав: під ялинкою, обнімаєш двоюрідного брата. Це – ти. А це – Діма. А навіщо? А чого не навпаки?

Перші відповіді на перші запитання приходять через страх і біль. Баба розтоплює плиту. Чавунні дверцята розігріваються і стають помаранчеві. І блимають. Помаранчеві, як абрикоса. Помаранчеві, як нагідка. Ти бачив нагідку. У неї – пелюстки. Вона – м’яка. І тут. Ти тягнешся пальчиком до помаранчевих дверцят плити. Баба каже:

– Не можна! Вава буде! Ой-ой!

Ти замислюєшся. Баба. Вона дивна. Хліба – дає, молока – дає. Коли тобі хочеться надвір – відчиняє двері. Коли лізеш їй на коліна – підхоплює, обнімає. А тут? А що? А що, як…?

І коли баба одвертається, ти рвучко простягаєш пальця і хапаєш помаранчеву ручку дверцят на плиті. А тоді одразу кричиш, і сльози рясно котяться з твоїх очей, і ти встромляєш пальця до рота і смокчеш, але воно все одно… і ти не розумієш, що сталося. Ти ж просто… ти ж м’який і лагідний. І все – м’яке і лагідне. А тут…

– А що? Пече? Моя дитино!..

Баба витирає тобі сльози, цілує, підставляє під пальця кухлик води. Але воно все одно – пече. Пече – так це називається. Пече – і змушує плакати, підстрибувати, згинатися, викрикувати. Ти не хочеш, а плачеш. І здригаєшся. І все це марно. Бо якщо пече, то воно пектиме, аж поки само не перестане. Цей закон життя ти можеш пізнати тільки на собі, бо інакше пізнати його ніяк. І надалі ти вже взагалі остерігаєшся підходити до помаранчевих дверцят плити, коли вони мерехтять. І нагідку торкаєш обережно. І абрикосу. І бджолу.

А взимку, коли баба носить солому в мотузяній носилці, ти знаходиш бурульки. І лижеш їх. Вони переливаються. Виблискують. Вони смачні. Сма-а-а-ачні… І двір – білий. І все біле. І на криниці. І на сливах. Усе блищить. І ти лижеш бурульку – сма-а-а-ачно.

А надвечір тобі стає жарко, а перед ніччю тебе везуть кудись, швидко, у великій машині, і мама – мама плаче. А потім – нічого спільного з тим, що було. Все не таке. Геть усе. А просто довгі коридори. Білі лампи. Все скляне. Все коле очі, і ти кривишся. І тобі піднімають сорочку. І дотикаються до твоїх грудей і живота холодним, як бурулька. І всі двояться, всі по краях оторочені червоним, і ти плачеш знову, і відпихаєш, відпихаєш усіх, і хтось каже:

– Двостороннє.

І мама знову плаче. А потім ти спиш, часто прокидаючись. І до тебе серед ночі приходять жінки в білому. А потім ти знову спиш, і прокидаєшся, і не можеш дихати, і хапаєш маму за палець, а мама плаче. І знову приходять тітки, і ти не пам’ятаєш…. Тільки хтось каже:

– Тридцять дев’ять і три. 

І все оторочене червоним. І жінки. І бильця ліжка. І біле підвіконня. І одвірки. І пластмасовий коник. І тобі жарко, ти мрієш про бурульку. І все трохи крутиться, мерехтить, перекидається – так само, як тоді, коли ти засинаєш. Але ти не засинаєш. Тобі важко дихати й важко дивитися. І ти плачеш. І мама плаче.

На ранок усе ніби стає на місце. Коник – один. Мама – одна. У зеленому байковому халаті. Мама не горить по краях. Ти пробуєш дихати – і виходить. І дивитися – виходить. І навіть злізти з ліжка й погойдатися на конику: хить-хить. Тобі знову весело. Тільки пахне якось не так. У твоєму світі нічого так не пахне… А потім знову заходить жінка в білому і тримає в руках щось скляне, а на кінці в того скляного – голка, такими баба мішки зашиває. Ну хай собі. Може, й ця щось зашиє. У цьому світі теж є що зашивати, значить. Тобі до того байдуже. Ти на конику. Ти дихаєш. Хить-хить. Але мама раптом хапає тебе на руки і кладе на ліжко на живіт, потім ти чуєш, як по тобі совається твій одяг, як ззаду ніби лускає скло, а потім – раз! – і ти знову кричиш. І вириваєшся. І в тебе сльози. І мама тебе тримає, не відпускає. Мама не б’є тітку в білому, яка зробила тобі боляче, навіть не замахується, не кричить на неї, а бере в неї клубочок білої вати. Як то? Навіщо? Ти ж такий м’який, ти ж вірив їй. За віщо? І як тепер жити? Як її тепер обнімати?

І ти довго лежиш у тій кімнаті. Власне ти живеш там. День змінює ніч, як і завжди, ти за цим постійно стежиш, бо раптом усе ж таки хоч раз станеться якась помилка, раптом ти побачиш між днем і ніччю щось, чого… про що… але ти не бачиш. Зате щоранку приходить жінка в білому. Не кожного дня одна – різні. Але незмінно з їхніх рук стирчить угору голка. Ти знаєш, що тобі зараз буде боляче. Що ти заплачеш. Але порятунку нема. Мама вже – не на твоєму боці. Раз ти заліз під ліжко – вона витягла. Іншим разом – вибіг за двері, мама впіймала тебе в коридорі. І поклала на живіт. Мама. Яку ти обвивав руками, солодко, гойдаючись у теплих м’яких хвилях, притискався до неї, завмирав, а її чорний  кучерик лоскотав тобі щоку. Твоя мама. А тепер вона тримає тебе і не зважає на сльози. Щоб тобі ввігнали голку. Щоб ти заплакав. Але це ж мама!? Це ще мама!? Тоді – навіщо ж?!  

– Ти хворенький. Треба, щоб ти вихворівся. І тьотя цього хоче. І мама.

Але ти не слухаєш. Ти ревеш, тупаєш ногами, відпихаєш мамині коліна. Хочеш, щоб мама зникла. Щоб усі зникли. І тітка! І коник! І білі лампи в коридорі! І щоб пахло, так як має, а не так, як тут! І щоб ніхто не задирав на тобі светрик і не тицяв у тебе холодним! І головне – щоб не голка.  Щоб не голка! Тепер ти розумієш, що голка – це зло. Але після місяця в лікарні ти вже не робиш марних спроб захиститися. Ти вже сам лягаєш на живіт і ховаєш голову в подушку, передчуваючи неминуче. І щойно ти схлипнеш, щойно витече перша сльоза, – світ одразу стане тоншим і запахне гостріше. Так чогось буває завжди. Ти вже це знаєш.

– Треба, щоб ти вихворівся, синочок. Тьотя тобі помагає.

Ти відпихаєш мамину руку.

Тобі просто два з половиною роки. І ти до цього точно все знав. Ти достеменно знав, що є добре, а що зле. Добре – це обніматися, завмирати, відчуваючи теплу мамину щоку, пити молоко, їсти хліб із варенням, а ще краще – цукерку, хлюпатися у ванній, брати в руки кроленя, нюхати квітку, куштувати полуницю, гойдатися на конику, бігати наввипередки. А зле – це сусідський собака Шайтан, він чорний, лискучий, вищий за тебе. Зле – це дверцята плити, коли вони мерехтять. Зле – це вхопити бджолу і стиснути її в кулаку. І зрештою – голка.

Тобі просто два з половиною роки. Ти ще не знаєш, що зцілення часто приходить через біль. Солодкий мед – через жало. А найзатишніший сон – через сльози. Для тебе ще все окремо. І коли тебе нарешті відвозять додому, ти притискаєшся чолом до прохолодної цвітастої подушки, з якої стирчить біла пір’їна, і відчуваєш, як твій світ знову замикається між клунею, сливником, воротами й літньою кухнею.

Тобі дали варення з молоком. Тобі тепло, тобі мляво. Вії швидко-швидко моргають, хата мерехтить. Ти обхоплюєш бабу за шию і засинаєш. Прокинувшись, обходиш весь світ уздовж і впоперек, здираєш кавалок сливового клею. Повторюєш за коровою: у-у-у-у… За котиком: ня-а-а-у-у… Тримаєшся за чиюсь велику шорстку руку. Чуєш, як шелестить листя. Зе-ле-не. Як твоя машинка. Ти знову впізнаєш себе на фото під ялинкою: оце – я, а це – Діма. Ти ласкавий і довірливий. Ти сподіваєшся, що тепер так буде завжди. Ти скоро забуваєш про жінок у білому, про довгий коридор. Але щойно баба сідає зашивати лантух і в її руках зблискує тонка циганська голка, ти задкуєш до ліжка, швидко залазиш на нього і притискаєшся спиною до стіни.