Посестри. Часопис №19 / Замість усього
Починаємо цього разу зі слів Павла Тичини, які широкому загалу маловідомі. Це поетичні телеграми про війну й людину, про трансформації та руйнування, про історичний поворот, який ледь не зіштовхнув українську культуру в прірву забуття. Ймовірно, ці вірші здатні показати іншого Павла Тичину (адже молодші покоління українців уже мало знають «офіційний» радянський доробок поета) на етапі великого зсуву, що перетворив його тексти, за словами Василя Стуса, на «майже ірреальні спроби примусити усміхатися голий череп» («Феномен доби…»). Це ощадні та жорстокі вірші, що зберігають сліди тичинівської ніжної ліричності, і в цій єдності «Замість сонетів і октав» 1920 року стає жахливим шедевром епохи, який за експресивністю та конденсованістю неспівставний із тогочасними та пізнішими зразками української поезії.
«Звір звіра їсть», – проказує окремим рядком розгублений та беззахисний персонаж Тичини, який уже в цій ранній книжці всіляко ховає своє обличчя, не дивиться в очі, наче підтверджуючи своє безсилля перед навалою радянської тоталітарної системи. «Все можна виправдати високою метою – та тільки не порожнечу душі», – діагностує самовтрату поет.
Значна добірка Анни Свірщинської у перекладі В'ячеслава Левицького нагадує: 1 серпня почалося Варшавське повстання, яке лишило по собі прірву болю. З перспективи того, що переживає Україна зараз, мужність і трагізм подій попередньої великої війни в Європі сприймаються особливо близько. Кожен вірш Свірщинської про повстання водночас і глибоко трагічний, і досконало сконструйований. За короткими історіями, стисненими у невеликих за обсягом текстах, за часом ледь пунктирними вказівками на фабулу відчитується історія чийогось цілого життя на тлі воєнної стихії. Кожна історія з проговорених поеткою болить і зачіпає, бо за нею вгадуються пересічні, а тому дуже знайомі люди, такі самі, як ми, як наші близькі чи сусіди, що теж раптом змушені діяти в умовах, близьких до смерті.
Коли і як це все закінчиться? Запитуємо самих себе, але можемо запитати авторку, яка вже бачила в своєму житті велику хвилю подій – а відтак те, що по цій хвилі лишається:
Стільки тут було крику
кричали і літаки і вогонь і розпач
кричало до хмар
піднесення.
Тепер замовкли
земля і небо.
Світовідкривання в собі самому чи самій – це праця поетів і поеток, це їхнє змагання. «Іще не все в мені для мене вже знайоме», – так Казимира Іллаковічувна окреслює стан неперервного внутрішнього пошуку. Поетка творить майже кінематографічний потік зорових образів, стисло та влучно.
У номері також маємо вірші Елли Євтушенко і Юлії Стахівської, у їхніх текстах ідеться про разючий досвід молодого покоління в умовах війни та в середовищі насильства, за сто років після «Замість сонетів…» Тичини, поетки намагаються висловити невисловлюване. Що змінилося? Читач знайде відповідь сам, імовірно, або ж згорне це вікно, втече на інші сторінки й історії, не силкуючись видобути відповідь: «нема в жодних словниках таких слів немає немає зовсім ніде тих слів / я поетка у мене їх мало би бути а немає немає їх немає і все» (Елла Євтушенко, «#BuchaMassacre»), «ці люди, що йдуть караванами: / загублені, знайдені, чинні – веселі й жаскі безпричинно – / в них дому й на камінь нема» (Юлія Стахівська, «Слідкуй, охоронцю, дивись, як тіні співають...»). І в цьому дорослому пошуку відповідей або свідомому уникненні дуже доречно підкреслила Юлія Стахівська в інтерв’ю: «діти знають правду краще за нас».
В інтерв’ю Олесі Мамчич з Наталкою Галаневич, зрозуміло, теми війни не вдалося уникнути, проте мотив літератури, театру, музики – наче ковток повітря для обох співрозмовниць, і це особливо помітно. Величезна праця задля перемоги та спогад, мрія про повернення до культури мирного часу – ось що стає спільним знаменником цих важливих розмов-проговорювань.
У розділ для школярів додаємо оповідання Олесі Мамчич «Привид Капусти» та уривок повісті Олі Русіної «Абрикоси зацвітають уночі». Символічно, в «Привиді Капусти» раптом виникає, наче рятівна соломинка, фраза «Все. Привидів нема!», і стає легше, наче не було 1920-го, не було 2022-го…
