Посестри. Часопис №188 / Почнімо заново

Дорогі читачі й читачки, крізь темінь сьогоднення редакція щиро вітає з Різдвом Христовим та зичить спокійних свят! Нині варто говорити про черговий початок і оновлення. Вглядаючись у глибоку історію цього дня, бачимо образ циклічного переродження та радість перезавантаження планети, життя, людини, насінини... 

Конрад Ґура подарував нам назву випуску, адже його вірш саме про той сон, який щоразу повертається :

Чекання на слово дах у вірші про загублений дім.
Бачено уві сні Павла Целана, не говорімо вже про це.
 
Чекання на слово ґонт у вірші про віднайдений дім.
Бачено уві сні німого, не говорімо про ніщо.
 
Чекання на слово вінок у вірші про придорожній дім.
Усе разом бачено уві сні, почнімо заново.

Оповідання Сергія Осоки (Нечитайла) «Скриня» відносить до глибокого дитячого досвіду та зростання – всупереч комусь або чомусь, а водночас завдяки комусь або чомусь:

Коли баба стуляла повіки Вію страшної скрині – чорної в червоних ружах – коли чорна в червоних ружах жалобна гарба відпливала в сутінь за припічком, коли сама баба виходила з хати робити сотні своїх мирських справ, я крадькома ставав на коліна перед покуттям. Я ставав на коліна і дивився не ліворуч, де був суворий чоловічий лик, а праворуч – на жінку з дитям. Я шепотів: «Ну в тебе ж у самої дитинка, вона маленька, невже ти її віддаси?.. Ти маєш попросити… Ти маєш домовитися… Ти маєш зробити щось…»

У Чеслава Мілоша повернення знайомих міст збурює пам'ять і дивує його самого, адже порушує певність забуття:

Темно-темно повертаються міста.
Листками кленів застелені дороги двадцятилітнього,
Коли іду терпким ранком і заглядаю через плоти в сади
Або на подвір’я, там пес Жучок і хтось рубає дерево.
 
Тепер на мості слухає белькотіння річки, озиваються дзвони,
Під соснами піскових обривів луна, іній і туман.
Звідки знаю цей запах диму, пізніх жоржин
На похилих вуличках дерев’яного міста.
 
Якщо це було давно, в тисячолітті, побаченому уві сні,
Далеко, там, звідки біжить зникаюче світло?

Ігор Козловський та Анна Грувер у тексті «Боротьба» говорять про ідентичність: освоєння в новому світі стає травматичним досвідом для більшості мешканців України, що водночас впливає на формування нового самоусвідомлення:

Ми повинні видобути досвід розуміння себе, обставин, в яких ми опинилися, тобто вивести травму на рівень свідомості, далі – вербалізувати, проговорити особливості цієї травми і потім випустити її на периферію, тобто подивитися на цю травму з розумінням того, навіщо тобі потрібна ця травма як досвід, а вона може бути потрібна.

Святковість цього дня, дня оновлення й переродження, Наталія Бельченко описує віршем, що, крізь урочистість, – дивиться далі, вище й глибше:

Різдвяна зірка вмерзла в лід
І більше вже не відпускає.
Морозно червоніє схід,
Летить на глід пташина зграя.