Посестри. Часопис №186 / Щоби померлі не померли

Невблаганна життєвість пронизує наше існування, повітря бринить від людської сили. Хай досвід стає багажем, який важко зсунути з місця, але молодий погляд, незамулений болем і турботами, бачить цю силу життя та змушує людину пірнати у вир стихії.

Ощадним і чуттєвим віршем Мілош Валігурський висловлює разючу правду, яка каменя на камені не залишає від песимізму:

тато
каже мілева
ми повинні колись зробити тут пікнік
щоби померлі не померли
від голоду

Сильний, проникливий і поетичний Юліан Тувім ставить людське вище номенклатурності та честолюбства. У нарисі «Інтерв'ю» автор віддає належне вольностям природнього спілкування, а водночас наскрізно іронізує:

Нашими ідеалами так само є сила, мистецтво і правда! Ми прагнемо разом із вами, дорогий майстре, до нового світанку!

– Разом, мої юні друзі! – крикнув я. – Хай живе дух!
– Хай живе!!! – завив Лупко вже в стані трансу, вже в екстазі, вже мій навіки.
– А тепер на горілку, до повій, на гулянку, вперед!
– Так! Так! – волав Лупко в ідеалістичному запалі. 
– Разом! На горілку! До повій! Вперед! На гулянку! До нового ранку! До нових світанків!
Поверталися ми з Бодею в яскравому сяйві нового світанку.

Лексично густа поезія Анна Грувер говорить відверто про пошук пошани в світі жорстокості, водночас відносячи до можливостей особи, її потенціялу й талантів:

хто полюбить нас
поки ми йдемо з повними кишенями холостих куль
повз оркестрові ями
не падаємо
 
довго тягне бандонеон
перестиглі дотики пальців похилого віку
 
хто полюбить
тих хто цілує у вічі сліпі квіти
і під жорстоку музику розбитого рожевого скла
розчиняється у калюжі
під відвідним жолобом

Болісний кінець стосунків завжди передбачає переродження, очищення, подих свіжого повітря поза світом, який людина вважали своїм, який проте тонкостінний, як мильна бульбашка. Читаємо в уривку оповідання «Тепер я точно йду» Ганни Устинової:

– Вибач. Ти завжди можеш на мене розраховувати, будь-якої миті у будь-якій ситуації я завжди готовий тобі допомогти. Ти для мене все життя будеш рідною людиною, котра...
Вона захлопує ноутбук та починає плакати. Спочатку сльози просто повільно стікають. Потім до них додаються схлипування. Здається, землетрус таки стався. Десятибальний. Вона підносить долоню до обличчя та витирає праве око – макіяж розмазується, і вона про це знає. В голову чомусь лізе думка, що вона завжди хотіла так зробити – як у кіно, а от зараз довелося. Знати б, що буде хепіенд.
Якби можна було зібрати усі землетруси, повені, цунамі, каменепади, пожежі та тайфуни в одному місці, то зараз це було б її серце. 
І, ніде правди діти, його серце теж.