Посестри. Часопис №178 / Світ дитинно щасливий

Навіть перед черговою височенною хвилею історії, що наростає й не видно її верхівки, світ прагне повернутися до спокою, радості й миру. Як і людина, яка плекає спокій і радість, уникаючи холодного погляду вічності.

Вірш Теодозії Зарівної, що став епіграфом випуску, прочиняє дверцята до важливого механізму виживання – невтримного бажання досягти щастя в первинній його формі, незамуленій  досвідом і умовностями:

І тільки півень мовчить як заговорений:
боїться третій голос подати,
аби не пропало, як в дивній казці,
все довкола зарано.
Ще трошки, трошки, аби надивитися
на світ дитинно щасливий
перед валом дев′ятим холодної вічності.

У есеї «Сестра вічності» Тетяна Павлінчук влучно описала цей двоякий стан боротьби людини за себе і своє життя на прикладі окремих віршів із доробку відомої польської поетки Галини Посвятовської:

Галина Посвятовська мала мужність жити в душевному болю й нескінченній тузі, прийнявши фатальність долі, пізнавши «розпластаний на струні крик». У поезії «Дисонанс» відтворено власну світобудову: «такий малий світ / він має тільки три поверхи / на найвищому знаходишся ти / дихаєш важко / поруч стоїть вічність / темна… Ми обидві / зупиняємося під твоїми дверима». Три поверхи – як три подихи, як рівні свідомості й розуміння необхідності відбути своє життя: «чому так важко померти?»

У поетному світі Ельжбети Зехентер-Сплавінської всезагальне поєднується з частковим, людським, творячи справді цікавий краєвид. Тексти видаються зрозумілими, але цю їхню ясність підмиває багатошарова таємничість, розгадувати яку доведеться не одному поколінню читачів:

Щастя хмільним коктейлем
нас пригощає,
от і вручаємо йому свою долю
без страху.
Нещастя вимагає сили,
щоб його подолати.
 
На щастя – заслуговуємо.
На нещастя – ніколи.
 
Ні одне, ні друге
не питає нашої думки.

Відзначаючи 200-ту річницю видання поеми «Марія» Антонія Мальчевського, вкотре публікуємо фрагменти в перекладі Станіслава Шевченка:

Що ж чути на пригірку? Лютування ката,
Зойками та криками повна кожна хата, 
І таке вражаюче лилося страждання,
Що і груди у броні гойдало зітхання.
«Увага! Всі до зброї! Стяги розгортайте!
Грабіжників-татарів голови рубайте!»
Як потоки, що звергають грізні водопади,
Вниз, із шумом, лицарі блискавично впали.
Там вогнем нападники двори охопили,
Люд нещасний – у крові та сльозах топили.
Та не час біль гоїти, майно рятувати,
Чи, як ворог, і собі про здобич подбати.