Посестри. Часопис №175 / «Найважчі валізи на цих шляхах в українців...»

Найважчі валізи на цих шляхах в українців,

наповнені спогадами, непростими рішеннями,

компромісами,

люттю і любов’ю,

мовчанням і пам’яттю,

залишками вчорашнього життя, що розлетілося під ударами.

Ворог б’є, ніби годинник, цієї ночі дванадцять разів.

 

Раз – виб’є шибки.

 

Два – виб’є двері.

 

Три – розіб’є всі горнята й тарілки на різдвяному столі,

переверне свічки й солом’яного дідуха,

страви попадали,

сльози розлилися із горщиків.

 

Чотири – розтрощить усі столи, стільці та інші меблі,

закрутить ніжки, як буревій лозу.

 

П’ять – а ось і звук наздогнав, вдарив по головах, ніби по мідних дзвонах.

Баммм.

Баммммм.

Баммммммм.

 

Шість – сиплеться сніг попелу, пороху й штукатурки,

заб’ється у рота й носа, що не вдихнути,

не видихнути.

Завмирають легені, як наполохані зайченята.

 

Сім – цебенить із вух єдина нота мелодії,

у мене це «мі»,

затягнуте, мов на розстроєному шкільному піаніно,

на якому не хотіла грати, бо вчителька

била по руках.

«Мі» звучить, як «МіГ», і я її ненавиджу.

Я ненавиджу тепер усе, що схоже на звуки війни.

А у тебе яка звучить?

Підбери

перебитим, кривим пальцем.

 

Вісім – ось трохи розвиднюється,

але краще б ніколи не

чути цих криків

(лиш потім розумієш, що то

ти сам).

 

Дев’ять – ще трохи...

Лишилося ще трохи, заспокоюєш себе,

горнеш обривок надії, що не буде повторного

удару.

Сигнал повітряної тривоги

звучить по всіх нас.

 

Десять – здається, тріє царі вже йдуть по тебе

із жорсткими ношами, а це означає,

що й ти зможеш.

Вони роблять для цього все,

що можуть у цих обставинах.

 

Одинадцять – засіяла зоря.

Прожектор, що шукає БПЛА,

не згасне до ранку.

 

Дванадцять – Бог рождається

у підвалі пологового.

Робить перший вдих.

 

І довго, нестримно

плаче.

 

24.12.2024