Посестри. Часопис №174 / Невже знову

Зовсім поруч існує інший світ, і зрозуміти його буває непросто. Досвід здобувається самотужки, власними помилками та здобутками. Невже знову ніхто нікого не навчить жити в чужому світі, і так само як не зможе впустити гостя у власний внутрішній простір?

Повторюваність цього світу, помноження його образів і таємнича схожість цих образів добре помітна у віршах Олега Коцарева, які ми репрезентуємо у випуску:

невже знов починатися
невже знову ходити тим самим шляхом
хоча цього разу
в автомобільні сліди посеред лісу насипано трохи снігу
зовсім на денце
він біліє і викликає враження
що це світло від фар
що хтось ззаду їде

Відповідає на цей поклик і Малгожата Божешковська в перекладі Наталії Бельченко:

Ріпак жовтить тіні,
українська дитина пише твір про дружбу.
Тиша й мертвотність.
І нудотний запах далеких смертей.
Подеколи чутно птахів.

Тетяна Павлінчук у статті «Уламки життя у війні: інтелектуалізована поезія Малгожати Божешковської» влучно підкреслює, що

поряд із безнадійністю кривавої реальності постає також реальність суміжних світів: гри, театру, реклами, торгів і зиску. Горе незручно почувається серед добробуту паралельного існування. 

Цьогоріч виповнюється 200 років від видання поеми Антонія Мальчевського «Марія» – видатного твору раннього романтизму в Польщі. Пропонуємо чергову частину поеми в перекладі українською мовою Станіслава Шевченка:

...На Батьківщині я всім чужий у горі,
Смерть мені лишила на грудях шрами чорні –
Ситий на цім світі отрути калачами,
Серце вже наповнене тяжкими плачами.
А коли сміятимусь – то як за покуту,
А коли співатиму – то на ноті смутку,
Бо на лиці зів’ялім поселилась блідість,
А в душі здичавілій знищена погідність.