Посестри. Часопис №172 / Це тиша по тобі
Після тебе, після вибуху, після бурі – тиша. Це та поетична павза, якої шукає митець. Про це митець пише, її креслить олівцем, її беззвучність намагається відтворити звуком свого інструменту.
Тетяна Павлінчук ув есеї «Хто здатен персами ніч темну нагодувати? – прірва і темрява в поезії Болеслава Лесьмяна» зазначає, що «в поезії Болеслава Лесьмяна часто з’являється образ пустки, порожнечі, прірви, неосяжного, тривожного, незбагненного безмежжя, у якому можна згубитися, втратити себе, згинути. Якщо повернутися до інтуїції й підсвідомості, що бережуть наші неусвідомлені знання, якийсь незрозуміло чий досвід, яких не можна пригадати, хай хоч як виштовхувати їх із затьмарених глибин пам’яті, можна лиш отримати їх у сконденсованому, максимально стиснутому, нерозгорнутому вигляді як колективні знання предків. Що то за глибини? Чи то місце зародження життя, чи місце його згасання, первісна всеохопна вода, страшне й грізне земне чи небесне море, темінь, у якій перебуваєш сам-один».
Вірш Лесьмяна пісенний, перешитий древнім мелосом, проте наповнений притлумленим смутком нашого часу. У перекладі Маріанни Кіяновської текст звучить особливо мелодійно:
Чи змінилась розлукою? Ні, ти – як перше.
Тільки квітки живої в волоссі немає.
І хоч брак тої квітки – неявний, конає
Моє серце таємно від твого – завмерши.
Цей сучасний смуток, з яким сусідує легка іронічність, добре проглядається в текстах української поетки Даші Суздалової:
Подумати в чому
тільки душа тримається а вона
вже задивляється на
космічні катастрофи
як вони тягнуться повз
зоряні нутрощі спльовуючи
довгою кінцівкою їй салютуючи її
живучістю анітрохи не
здивовані
Моніка Коцот в есеї «Я знову бачу це місце, відвернувшись. Актуалізації трікстерної естетики в поезії Романа Хонета» влучно описує цю складну естетичну ситуацію поколіннєвої й естетичної зміни: «У вірші «maestria» («п’яте королівство») сигнали змінюються як у калейдоскопі, розвиваючи образи в непередбачуваний спосіб, накладаючи їх один на одного, творячи спіральну конструкцію, яка метафорично віддзеркалює назву вірша [...]. Хонет доводить до межі сплутування, загущення, дивності. Все тут «хоче порівнятися» з усім. Це жест деміурга чи, як сказала б Моніка Шнайдерман, «лжедеміурга», який вирішує про все. Деколи Хонет працює з асоціаційним матеріалом, що піддається лише інтерсуб’єктивній перевірці, а цього ефекту він досягає через спрямування перцепційних асоціативних механізмів читача, повторюючи сигнали, що належать до однієї сфери явищ».
Вірш Романа Хонета, що став мотто нашого випуску, тож відгукується на проблему присутності/відсутності:
і мені снилося, що ми тебе шукали
косулі вбігали під хвилі,
і я їх губив, лікар повернувся
і не знайшов тіла, maestria
анатомії – це тиша по тобі
