Посестри. Часопис №171 / Перед націленою зброєю
Це стимул, який сягає далеко поза воєнні часи: загроза, що породжує опір і думку. Як же простіше існувати всупереч силі, яка притлумлює чи нищить, на противагу існуванню заради чогось важливого й життєдайного!
У вірші Марціна Южисти в перекладі Наталії Бельченко звучить фраза, яка стала мотто нашого чергового випуску:
проте що робити коли стоїш
перед націленою зброєю і чекаєш
піф паф
клац клац
тратата
в залежності від калібру.
Відгукуються на цю проблему вірші Пьотра Міцнера, також у перекладі Наталії Бельченко, творячи алегоричний образ самопошуку, який важко дається в наші непрості часи:
гнався я за ідентичністю
перестрибувала вона
домашні перешкоди
стільці полиці труни
вистрибнула у вікно
вистрелила в мене
і не знаю
чи влучила
У випуску ми говоримо також про великий поетів, із якими виросло вже не одне покоління. У статті «Стежки про Норвіда» Юзеф Чехович відкриває нам значення Ципріяна Каміля Норвіда для європейської літератури:
Учора я зустрів товариша-англійця. Він прилетів із Лондона: Алжир, Каїр, знову Алжир, Неаполь, і наше місце постою. Дещо ніяковіючи, він зізнався мені, що везе з собою скарб, із яким ніколи не розлучається – товстий том вибраної поезії Норвіда. З моменту прибуття наших військ до Англії він почав вивчати польську. Він говорить невпевнено й не без помилок, але цитує багато віршів Норвіда напам’ять. Він запевняє мене, що жоден інший великий польський поет не здатний настільки зачепити сучасного англійця, тож ніхто краще за Норвіда не наведе мости і тунелі між великою польською літературою та Англією.
Про Назара Гончара згадує Назар Федорак:
А в жовтні сталося так, що Назар знову був у Польщі – як стипендіят «Вілли Деціюша» у Кракові. І тепер він уже зробив усе, щоби ми таки зустрілись у часі іменин і відсвяткували їх у звичний поетичний спосіб.
У краківському клубі «Lokator» – щоправда, вийшло так, що не 27-го, а 26 жовтня – ми востаннє презентували вже напівлеґендарну на той час «Муназару». Власне, я прибув до Кракова на один день. Автобус зі Львова приїхав дуже рано – значно раніше, ніж мав би за розкладом, – але Назар уже чекав мене на «пристанку». На вечір мусило бути традиційне для «Муназари» вино, і мені пощастило у Львові натрапити на якийсь дивовижний, але цілком актуальний для тодішньої польської дійсности «Мускат Качинський». Була чудова тепла осіння погода, ми мали час на неквапливу прогулянку і центром, і до «Вілли Деціюша» (її енергійно засипало жовтим листям, але його не менш енергійно роздмухував на різні боки один працівник вілли, немилосердно завиваючи якимось спеціяльним слоноподібним апаратом). І раз у раз тішилися, передчуваючи, яке враження зробить на публіку український «Качинський».
