Посестри. Часопис №170 / Моління линуть щомиті

Кудись угору – чи ж до власної волі? – звернені прохання про допомогу, коли пече небезпека чи болить безвихідь. Якою буде відповідь на ці волання й моління і якими ми станемо, коли дочекаємося відповіді?

У поетичному тексті Юліана Тувіма в перекладі Маріанни Кіяновської образ цього моління в надії на божественне втручання й допомогу:

Вічно очі до Тебе звернені, і моління линуть щомиті,
Але погляд Тебе не діткне, й не почуєш волань і криків.
Опусти ж, опусти з небес дроти, виготовлені з міді,
Я ж вхоплюся за них руками, о Вагонівничий великий!

У статті Тетяни Павлінчук «Світ не з цього світу» авторка говорить про доробок Ярослава Марека Римкевича. Його вірш – закрите тінисте подвір'я, господарювати в якому його персонаж нікому не дасть без особливого на це дозволу:

Як початок і кінець сходяться в одному давньому мовному корені, так і початкова й кінцева точки відліку людського життя, чи будь-якого іншого буття, будь-якої справи, будь-якої діяльності, річки, думки, мовлення, будь-якого сприймання-відчування, будь-якого сну, будь-якої людської присутності – сходяться в одній-єдиній точці свого тимчасового існування.

Цей перехід із одного стану в інший безпосередньо пов’язаний із життям саду, зі змінами, які відбуваються в ньому, із тим, як перетікає в ньому енергія з однієї форми існування в іншу. Тому садок у Мілянувку в поезії Римкевича впускає нас до себе навесні, влітку, восени, він передбачає, що буде взимку… Ліричний герой спостерігає ці зміни, сам порядкує в тому садку, помічає його безсловесних мешканців, істот, що живуть у ньому, як у власному домі, але теж лишень до якогось часу…

У поетичному тексті Олени Герасим'юк прихована пропозиція того, як вийти поза залежність від вищої сили, але водночас підкреслена суперечливість, що полягає в непевності майбутнього та туманності людського минулого:

Виходь за межі
цього вірша
 
щоб знову торкнутись
своїх позаземних

Виходь за межі
цієї сторінки
 
і пальці відчувають
не папір а шкіру
 
Виходь за межі
спогадів

У випуску продовжуємо публікувати фрагменти поеми «Марія. Українська повість» видатного польського поета, зачинателя польського романтизму Антонія Мальчевського в перекладі Станіслава Шевченка:

Він пішов – яка прекрасна лицарська постава! –
В тіні пер – бліде чоло, задума величава;
Чорні коси подзвонюють, бо груди в кольчузі,
Юний  стан його – гнучкий,  долоні – у напрузі:
Підступна в сіті й дружба, тому броню не скине,
А серце, що кохає, на зброї відпочине.