Посестри. Часопис №169 / Пора міфології
Мимоволі усвідомлюємо себе свідками епохи, яка змінює все, а разом із тим усім – і нас самих. Це час розтріскування давнього та формування титанічних основ нового... А може, це неправда, продиктована нашим, дуже людським, спотворений ракурсом? Може, лише пора міфології, що подарує чергові тексти для відтворення, які втратять сенс, щойно зміниться заледве десяток поколінь?..
З крил серафимів, позв’язуваних вузлами –
Арки й склепіння-помах,
Що стоять летячи, або ждуть незламних,
Світові невідомих.
– промовляє Ципріян Каміль Норвід у вірші «До панни Юзефи з Корчева». У перекладі Маріанни Кіяновської вчувається напруга чекання, тривожна й водночас сповнена надії.
Про спільний людський простір і про надто людське говорить Тетяна Павлінчук у статті «Світ, що відмовляє». Авторка розмірковує про доробок Віслави Шимборської, водночас торкаючись сфери загальнолюдської текстотворчості, яка виходить далеко поза практику поезії:
У багатстві й розмаїтті буття усе різне й усе таке схоже. Стати схожим на іншого – пристосуватися, спростити власне сприйняття іншості й реакції на неї, зменшити напругу постійного зусилля розуміння цієї іншості й ненадійної спроби її передбачити. Подібність серед людей – так само, як і схожість у світі братів наших менших, є способом вижити. Віддаляємося від своєї форми й удаємося до мімікрії, але є в цьому якийсь зворушливий, власне людський спосіб перебування на спільній території – злиття кордонів у максимальній близькості, мистецтво наслідування, мистецтво передбачати й угадувати іншого, заледве чи не читати думки. Це один зі способів пізнання іншої людини, найвищої міри близькості й довіри, єдності з нею.
Сама себе ковтає чи вивергає, ця непередбачувана пора – так хочеться у це вірити – доведе нашу спроможність дати собі ради, нікому не нашкодивши. У вірші Віктора Кордуна «Пора міфології» про це говориться так:
Тіні тіл
зійшли з табунів –
кучугури болю
по степах біліють.
Пора міфології –
поглинає сам себе дракон
(поглинає чи вивергає?) –
бутони повітря, води і вогню
розквітають глибинно і повно
урівень душі.
У продовження публікації уривків із книжки «Історія польської літератури» Анни Насіловської ми обрали важливий текст про лозанську лірику Адама Міцкевича, яка передувала суттєвій стильовій зміні в роботі великого поета:
Лозанська лірика Міцкевича своєю художньою скромністю нагадує пізні вірші Гете і Віктора Гюго – характерне внесення себе у певний космічний цикл існування, співіснування в природі і розмивання меж власного «я» аж до повного ототожнення себе з краєвидом. У поезії Міцкевича «Над чистою великою водою» внутрішній пейзаж відповідає зовнішньому, тому зʼявляється ефект звільнення від дуалізму. Це передвіщало духовну трансформацію.
