Посестри. Часопис №167 / Сто поглядів на війну
Стаття вперше була опублікована польською мовою у краківському виданні Dziennik Literacki 22 липня 2025 року
Якщо в дитячих та підліткових літературах інших країн російсько-українська війна (яка триває із 2014 року) може бути присутньою як тема, сюжет чи мотив, то для нашої, української, вона – історичний етап. І водночас, звісно, глибоко трагічна травматична ситуація, у якій разом перебувають і автори, й читачі – все суспільство разом (хоч кожен у своєму персональному болючому досвіді). Уся література, яка писалася і пишеться у цей час, – це певною мірою література війни, або ж література-реакція на трагедію. Навіть якщо мова про фентезі, родинну історію, історичний роман, ми, придивившись, можемо за певними виразними ознаками визначити, у який період ця книжка була написана, які несе сенси й образи, почуття та світовідчуття. Цей погляд на свою літературу дає нове бачення літератур інших країн. Адже, придивившись, реакцію на війну бачиш навіть там, де її, на перший погляд, не мало би бути.
Порівнювати реакцію на війну у наших двох літературах – українській та польській – справа досить невдячна саме з огляду на типологічну відмінність двох ситуацій. Утім, певні перегуки існують, що вкотре звертає нашу увагу на складність, багатоаспектність цієї теми. Спостерігаючи за тим, як польська література для дітей і підлітків реагує на війну в Україні на рівні оригінальних текстів і перекладів, можна виокремити, як на мене, п’ять основних типів таких реакцій, кожна з яких привносить свої акспекти того, як доросле середовище розуміє війну та говорить про неї з юним читачем.
Реакція перша – пояснити контекст через ази українознавства. До цього типу я відношу невеликі пізнавальні, багаті на візуальність образи, книжки про Україну, її державні символи, географію, культуру, мову, традиції, історію, архітектуру, кухню тощо, які оперативно з’явилися ще 2022 року, очевидно, у відповідь на запит батьків та освітян стосовно «пояснення України дітям». Бо без розуміння, що для нас, українців, означають Київ, Харків, вишиванка, трембіта, Шевченко, літак «Мрія» чи «Щедрик» Леонтовича годі уявити жоден переклад із української і жодну глибоку розмову з українцем та українкою навіть на рівні уроку в молодшій школі.
Прикладом видань, які оперативно з’явилися, щоби заповнити цю лакуну, є «Ukraina» Олени Михайлової-Родіної та Людмили Нікорич (Olena Michajłowa-Rodina, Ludmiła Nikorycz), а також «Owwa! Ukraina dla dociekliwych» Жанни Слоньовської з ілюстраціями Олександра Шатохіна (Żanna Słoniowska; ilustracje: Ołeksandr Szatochin). Якщо перша для мене є прикладом лаконічно викладеного «культурного мінімуму», то друга заслуговує кількох додаткових коментарів. По-перше, «Овва» має розділи про Революцію гідності та російсько-українську війну (з 2014 року), таким чином пояснюючи не лише наше минуле і культуру, а й сучасність – саме в аспектах, важливих для глибокого розуміння. По-друге, Жанна Слоньовська, будучи польською письменницею українського походження, розуміє обидві культури та намагається пояснити для своїх польських читачів невідоме через відоме і те, що на слуху. Так у книжці з’являються розділи про Чорнобиль, Степ, Владислава Ягайла, Цадика з Поділля і, звісно ж, про Львів (автори, менш занурені в польський контекст, висвітлюють цю тему зовсім по-іншому).
В Україні, що цікаво, і початок війни у 2014 році, і перехід у її повномасштабну стадію позначили два значних сплески українознавчого нон-фікшену для дітей та підлітків. Одне з останніх таких видань – «Історія України для наймолодших»Мирослава Кошика – отримало відзнаку «Пізнавальна книжка року-2024» у межах Топу «BaraBooka» – впливового щорічного заходу, на якому експертки лабораторії дитячого читання «BaraBooka» називають найкращі дитячі, підліткові та родинні видання року. Як влучно та лаконічно сформулювала письменниця Наталія Ясіновська у своїй рецензії на цю книжку – «звісно, потреба в книжках, які б легко, доступно і цікаво розповідали про події з історії України дітям, відчувалася й раніше, але саме зараз «Історія України для найменших» дуже вчасна і потрібна. Як дітям, що лишаються в Україні (зокрема, щоб змалечку краще розуміти, хто такі українці, за що вони боролися століттями і борються сьогодні), так і тим, хто виїхали за кордон: щоб зберігати зв’язок із рідною землею, пам’ятати, хто вони і чому там, де є зараз».
Однією з дуже помітних і важливих тенденцій у нашому книжковому просторі в межах цього явища стало системне опрацювання всієї історії України через оригінальні та новаторські дитячі книжки – масштабний та амбітний проєкт видавництва «Портал». Здається, якщо зачепитися оком за будь-яку історичну цікавинку з названих вище польських українознавчих видань – у «Порталу» буде книжка саме на цю тему: про літеру ї – «Ї. Особлива буква» Оксани Лущевської, про скіфську пектораль – «Євині ями» Валентини Вздульської, про ребе Нахмана – «У саду сидів мудрець» Анни Хромової, про Анну Ярославну, королеву Франції – «Чотири князівни» Олександри Орлової… Іноземним видавництвам, які хотіли би глибше зануритися в тему книжок, присвячених історії та культурі України, але написаних дуже креативно і близько до читача – просто не можна оминути увагою цю серію.
Реакція друга – книжки-історії українських дітей, що постраждали від війни. Тут не можна не відзначити неймовірно чутливу та глибоку роботу краківської письменниці Барбари Ґаврилюк, авторки обох відомих мені в польській дитячій літературі книжок на цю тему. Її книжка-білінгва «Teraz tu jest nasz dom/ Тепер наш дім тут» – історія біженців від російсько-української війни до її повномасштабної стадії, містить у собі, зокрема, і доступне своїй цільовій аудиторії пояснення історичної ситуації, яка спричинила війну. Однак як кожна історія, описана правдиво та з деталізацією, вона історична – у ній зафіксована саме війна на Сході України. А це для нас, українців, принципово інша екзистенційна ситуація, ніж війна повномасштабна. Тому тисячам дітей-біженців після 2022 року тяжко було упізнати свою історію в оповіді про українську родину польського походження, яка виїхала з Донецька до Польщі.
В «Teraz tu jest nasz dom/ Тепер наш дім тут» діти не відчувають аж такої розгубленості, відчуженості, стресу, адже знають польську мову та культуру. А найголовніше – із ними виїхав їхній тато як знак тієї далекої історичної епохи, коли ще не було оголошено воєнного стану, чоловіки призовного віку могли вільно виїжджати за кордон, тож доросла частина української громади у Польщі ще не складалася на дев’яносто відстоків із жінок, які мають 24 на 7 бути для дитини і мамою, і татом, ще й працювати та заробляти за обох. Це були ті часи, коли ситуація, у якій чоловік читає книжку дитині, не викликала в українок спонтанних гірких сліз. Відомі краківські книжкові аніматори Беата Квєцінська та Мацей Домбровський в інтерв’ю, яке дали мені для порталу «BaraBooka» про свій досвід роботи з українськими дітьми, зазначають: «...Діти могли приходити із мамами, з бабусями – зі своїми опікунами. І тут ми більше концентрувалися на тому, як провести крізь ці заняття дорослих, які брали участь. Бо неодноразово хтось із них ронив сльозу під час читання книжки. Ми ж проводимо заняття дуетом, і зазвичай Мачек читає книжку. А коли чоловік читає книжку, це асоціюється з татом, який не поряд… І чути було ці емоції».
У цій новій ситуації, у 2022 році Барбара Ґаврилюк видає книжку «Сила Амельки» («Moc Amelki»), засновану на на історії юної киянки Амелії Анісович, яка в перші тижні повномасштабного вторгнення в бомбосховищі підтримувала родину та сусідів своїм співом. Згодом Амелія виїхала з бабусею та братом до Польщі, де й познайомилася з письменницею, яка написала про неї книжку. Образ Амельки у цій історії має дві смислові складові частини: по-перше, це дитина, котра переживає розлуку з батьками та своїм середовищем і має труднощі з інтеграцією на новому місці. Однак по-друге, вона героїня із суперсилою: запис її співу в бомбосховищі став вірусним, що дало їй дорогу до виступів перед величезною аудиторією і, таким чином, – не лише до самоствердження, а й до мистецького твердження «ми є, ми сильні та талановиті, ми є і будемо».
У нашій літературі, звісно ж, постало чимало історій про дітей та підлітків під час війни. Деякі з них були перекладені польською, і це я називаю третім типом реакції польського середовища дитячої літератури на нашу війну. Насамперед на думку спадають книжки щоденникового типу про досвід вимушеного виїзду зі свого міста – «Мої вимушені канікули» Катерини Єгорушкіної та «Блакитний записник» мого авторства. Якщо у першій книжці виїзд мами з дітьми із небезпечної зони – це фінальний акорд історії, то у другій – тільки її початок. Однак найбільш, на мій погляд, помічена та прочитана українська перекладена книжка про дітей під час війни – історія дитинства у прифронтовому місті «Абрикоси зацвітають уночі» Олі Русіної. На обкладинці польського видання авторства Еви Стясни ми бачимо абрикосові силуети Устима та Мушки – героя-хлопчика та його маленької собачки. Образи двох згаданих героїв та стосунки між ними – вдала «точка входу» до розуміння цієї поетичної повісті для молодших підлітків. Вона має вигадливу будову, та, хоч і оповідає про життя на тлі війни (чи радше, про війну на тлі життя), її тяжко назваи гостросюжетною: для мене цей текст радше медитативний і споглядальний. Перекладачка «Абрикосів» – Йоанна Маєвська-Ґрабовська – у розмові про книжку на Польському радіо звернула увагу на те, що події відбуваються у 2015 році, тож зараз Устим мав би вже бути повнолітнім. Війна триває так довго, що ціле покоління українських дітей виростає у воєнних реаліях.
Якщо говорити про ще не перекладені українські книжки цього типу, переклади яких, мені здається, були би цікавим інтелектуально та емоційно насиченим читанням і – що нагально важливо – передумовою до глибокого порозуміння та емпатії, – я би назвала дві історії для старших підлітків. Обидві починаються ще 2014 року в Донецьку – «Лінія Термінатора» Тетяни Стрижевської та «Мій дім війна» Насті Мельниченко. Перший роман-товстунець – дуже психологічно виразна та детальна історія внутрішнього переселенця підлітка Бориса. А друга – заснована на реальних інтерв’ю історія життя (та спротиву) підлітків під окупацією. Дуже болюча та трагічна, бо правдива і щира.
Улітку 2022 року в Ізабеліні під Варшавою мені пощастило виступати на одній фестивальный сцені з Едвіном Бендиком, розмова велася навколо питань війни та екології, і пан Едвін сформулював думку, яку зараз спробую відтворити з пам’яті: повномасштабна стадія російсько-української війни стала першою в історії людства війною, у якій порятунок тварин набув такого важливого значення та медійного розголосу. Евакуація тварин від війни стала однією із найважливіших тем для українського суспільства, що позначилося на нашій літературі для дітей та дорослих. Тут найперше варто назвати «Клуб врятованих. Непухнасті історії» Сашка Дерманського та «Врятовані хвостики» Насті Музиченко – збірки оповідань про тварин, постраждалих від воєнних дій. Інший приклад – «Руді та Чумацький шлях» живої легенди української дитячої поезії Григорія Фальковича, який від імені песика Руді розповідає про досвід евакуації, а ще – про надію, взаємопідтримку і любов. Окремий пласт літератури – історії про собак, які рятують людей. Я долучилася до цієї тенденції, написавши «Джин та Зої. Пригоди львівських собак-рятувальників», а про легендарного пса Патрона (це чернігівський собака-винюхувач вибухівки, талісман Державної служби з надзвичайних ситуацій та Офіційний символ Міжнародного координаційного центру з питань гуманітарного розмінування) існують вже цілі полиці книжок.
Це, так би мовити, герой героїв, чия слава дійшла і до Польщі: у 2003 році Катажина Ририх видає книжку «Буду як Патрон» («Będę jak Patron»), яка зараз існує у трьох версіях: польській, українській (переклад Олесі Мамчич) та двомовній. Герой цієї книжки – не дорослий пес Патрон, а щеня, яке виявляється його сином. Ця ситуація перегукується із досвідом багатьох дітей, батьки яких служать у війську, до того ж маленький песик має свій особливий погляд, який багато в чому є поглядом дитини. Це четвертий тип реакції, за моєю заявленою класифікацією. Який, мені здається, міг би бути дуже продуктивним надалі: не тільки тому, що юні читачі обожнюють пухнастиків, а й тому, що книжки про гуманне ставлення до тварин завжди на часі.
Аналізуючи типи реакцій книжкового середовища на війну, можна було би говорити також про книжки про Другу світову та інші війни (їх сприйняття дуже залежить від історичного часу). Ці перегуки часом дуже цікаві, хоч подекуди несподівані. Ось приклад: у 2023 році Премію Фердинанда Чудового (Nagroda im. Ferdynanda Wspaniałego) отримав Марцін Щегельський за роман «Антося у безкраї» («Antosia w bezkresie»), який оповідає історію польської дівчинки, котра під час Другої світової війни потрапила з родиною на заслання в Казахстан. А ось цитата з анотації видання: «роман знайомить юних читачів із маловідомими подіями з новітньої історії Польщі, які нині згадуються після нападу росії на Україну».
Однак п’ятий і останній тип реакції, на якому я хотіла б зупинитися, це книжки, котрі, сказати б, дають погляд на війну звіддалік (філософський, поетичний чи символічний). Це відповідь на метафізичні питання, які виникають у дитини у зв’язку з війною: про добро та зло і їхню природу, про плин історії, про війну та мир як філософські категорії. Дві помітні на польському ринку книжки, на які я хотіла би звернути увагу, це «Будинок» Дж. Патрика Льюїса та Роберто Інноченті. Ця книжка з елементами віммельбуху показує історію будинку в його екологічній ніші – на тлі природи. Війна тут є лиш одним із періодів, який приходить разом із великою кількістю людей, що шукають прихистку, але, зрештою, минає, аби знову був мир. Натомість «Війна, що змінила Рондо» Андрія Лесіва та Романи Романишин – історія про те, як мешканці чарівного міста, в яке прийшла війна, об’єднавшись, протистоять їй (хоч і не були підготовлені до цього). Це одна з найбільш перекладених українських книжок у світі, також багато читана в Україні, тож тисячам юних читачів та їхніх батьків запали в пам’ять фінальні слова історії: «Мешканці міста стали іншими. У кожного є сумні спогади про Війну, яка назавжди змінила Рондо».
Одним зі способів відповісти на філософські питання, пов’язані з війною, в нашій літературі є сплеск фантастики, у якій фантастичні та міфологічні сюжети переплітаються з воєнними реаліями. Що цікаво, часто такі тексти пов’язані, як зазначають критики, з переосмислення образу Києва. Зокрема, Ксенія Сокульська у своєму огляді для порталу «BaraBooka» «Інший Київ: задзеркалля столиці в підлітковому фентезі» оглядає як певну цілість підліткову повість «Метро до Темного Міста» Олени Захарченко, фантастичний роман «Діти вогненного часу» Мії Марченко й Катерини Пекур та мою повість «Зврк». Для польського читача, напевно, найбільший інтерес серед цих книжок становитимуть саме «Діти вогненного часу». Мія Марченко та Катерина Пекур дають цікавий образ нашої спільноти: герої роману – міфологічні істоти – належать до різних націй та культур (серед них є не лише українці, а й представники польської, німецької, ромської, єврейської та інших культур). Однак усі вони дбають про нашу землю і, що важливо, становлять правову спільноту, яка тримається на угодах, що не можуть бути порушені. Однак це далеко не єдина принада цього багатоаспектного, захопливого та зворушливого роману, у центрі якого підлітка Катя, котра на початку повномасштабного вторгнення губиться на Київському вокзалі.
Книжки про війну часто важко читати. І писати (скільки досліджень, дискусій та консультацій із психологами часом проходять українські автори, щоби виробити свій унікальний спосіб нетрамватично говорити зі своїми читачами про цю трагедію). Однак – що не так очевидно – обирати книжки про війну для читання та перекладу справа так само складна. Адже кожна книжка містить у собі свої сенси та інтерпретації, свій світогляд, у якому часом гострота в одній зоні поєднується зі сліпими плямами в іншій. Утім, я палко вірю в потенціал порозуміння та емпатії через книжки про воєнний досвід. І дуже сподіваюся, що цей шанс не буде втрачено.
