Посестри. Часопис №165 / Три серпневі елегії. ІІІ

З усього, що залишиться від серпня:

це відчуття, неначе гострий серпик.

Рибалки як молільники; та ріки,

життєві справи, а також кармічні

метеоритів проблиски космічні

– та й тільки.

 

Залишмо серпень, як важку валізу,

як дім із перехнябленим карнизом,

як цей тремтливий синій горизонт.

Нам буде легко – голіруч без нього

наш шлях, наш путь – повітряна дорога

– пирій, осот.

 

Та навіть в тім суцільному злиденстві

повітря доведеться перенести

серпневу в’язкість скинути, як плащ,

і відчувати сиротливим тілом

потоки прохолоди, що накрили

– твій яструбиний плач.

 

Та навіть в тій самотності серпневій,

в подібності у спільнокореневій,

доми й дими – антонівки й налив;

Сюрчать у передсмертності комахи,

банькаті оси диким медом пахнуть:

– рипить приплив.

 

Зі всього того – із нічних чувань,

із нагромаджень й болісних чекань,

із тих космічних в небі перельотів:

чай з обліпихи – рукопис – ріка –

і серпик місяця росте, як ріг бика,

 – з гібіскусом навпроти.

 

І чутно, як ворушиться твій світ,

як серпень йде з тобою слід у слід.

Несеш валізу – де її залишиш?

Нехай меди – загусли в щільниках,

нехай сліди ховаються в слідах.

 – Живеш і пишеш.

 

Ось ключ гусей над нами пролетить.

Ось змій повітряний у серпні лопотить,

так легко їм. – Мій заріст, як стерня,

і дім мені літає біля серпня,

та з пирію передостиглі зерна

 – зсипаються пів дня.