Посестри. Часопис №163 / Віктор Мельник: Перекладач має в собі поєднувати і перевізника, і творця
Олександр Глотов: Твір геніального польського поета, що входить до скарбниці польської національної літератури, завдяки перекладу поета українського стає водночас надбанням української літератури, здобуває нове коло читачів. Отже, й бесіда наша, я би хотів сподіватися, поточиться у межах питань, цікавих читачеві обізнаному, якому не треба пояснювати, хто такий Юліуш Словацький і який він мав стосунок до України. Адже йдеться про поетичну драму «Кордіан», що нарешті побачила світ в українському перекладі. Ситуація, з огляду на те, що автор драми – справді класик літератури європейського калібру і мав би бути засвоєний сусідньою культурою давно й усеохопно, виглядає трохи парадоксально. Тож питання до вас: чому, на вашу думку, у 2024 році, замість того, щоби святкувати якусь, скажімо, 65-ту річницю перекладу «Кордіана» під редакцією видатного українського поляка Максима Тадейовича Рильського, культурна столиця України тільки-но вийшла на старт – і опублікувала у видавництві «Літопис» цей твір у вашому виконанні?
Віктор Мельник: Не знаю, чи вдасться знайти конкретну й точну відповідь на це питання. Як на мене, тут сходяться відразу кілька чинників. Перший із них той, що прихід у наш (та й не тільки наш) культурний простір творчості світових класиків відбувається не одномоментно в усій її цілісності. Він розтягнутий у часі – буває, що й на сотню років. Другий, який ми теж повинні мати на оці, – доступність дуже багатьох творів у російському перекладі. Що там не кажіть, але масив перекладної літератури, що видавалась у Радянському Союзі російською мовою, за кількістю назв і за накладами тяжко навіть порівнювати з обсягом перекладної літератури, що виходила українською, а це, все-таки, гальмувало процеси. Наскільки знаю, в інших національних республіках СРСР ситуація з перекладами світової літератури була ще гіршою, ніж в Україні. Бо це – крім браку знавців інших мов та перекладачів – було ще й інструментом умисного, цілеспрямованого зросійщення. Мовляв, а навіщо вам ще й рідною мовою? Читайте он те, що вийшло у «великого братнього народу». Щодо російського перекладу «Кордіана», то я спеціально історію питання не досліджував, але під час роботи в мене на столі весь час лежав солідний двотомник Словацького, виданий у Москві ще в 1950-ті роки, і в ньому ця драма опублікована в інтерпретації Леоніда Мартинова. Так що для читача, який не знає польської, вона була доступною.
Третій чинник – ринковий. Видавництва – це комерційні підприємства, орієнтовані на прибуток. Видання поезії, а тим паче поетичної драматургії, – завідомо неприбуткова або малоприбуткова стаття, а власники добре рахують. І тому книжки цих жанрів виходять або тоді, коли видавець відважиться на ризик, або коли отримає підтримку меценатів. Меценатами виступають також держави, які за допомогою грантів просувають за кордоном найкращі зразки своїх національних літератур.
Але це загальновідомі речі. Я згадав про них тому, що видання «Кордіана» українською стало можливим завдяки підтримці Польського інституту в Києві. У свою чергу, така ініціатива вписалась у ширшу стратегію Народного читання, започаткованого президентським подружжям Польщі: в один і той же день вересня по всьому світу відбувається усне читання твору одного з польських класиків. Торік мали читати якраз «Кордіана» Юліуша Словацького, а це логічно підштовхнуло до перекладу драми на українську. Додам, що я теж брав участь у торішньому Народному читанні.
О. Г.: Яку роль відіграли у підготовці до перекладу ті люди, яким ви дякуєте на початку: Марек Вавжинський, Олег Король, професор Ярослав Поліщук? Це історики, літературознавці, культурологи чи просто знавці творчості Словацького? Адже у вас є неабиякий досвід перекладацької роботи, де польський поет далеко не перший.
В. М.: Кожна національна культура – навіть маленького народу – це величезний усесвіт. І перекладач, який сформувався в іншій національній культурі та в іншій мовній стихії, в принципі не може знати всього, що йому потрібно при перекладі. Доводиться радитися з людьми, які ту чи ту сферу знають набагато краще. Хто ці люди? Для мене найважливіше, що це мої друзі, з якими знаюсь чимало років. Марек Вавжинський – поет і перекладач із Кракова. Він закінчив відділення полоністики Ягеллонського університету, де заодно вивчав і україністику. У нас ще й «поетична» дружба: він перекладав мої вірші на польську, в Україні побачили світ дві його книжки – одну переклав я, другу Віктор Яручик. Консультації Марека допомагали мені краще зрозуміти культурне та історичне тло Польщі першої половини ХІХ століття, коли відбувається дія в «Кордіані».
Професор Ярослав Поліщук нині завідує кафедрою в університеті імені Адама Міцкевича в Познані, раніше викладав в Ягеллонському університеті та в університеті імені Грінченка в Києві. Олег Король – дуже досвідчений перекладач-поліглот зі Львова. Я радився з ними з різних питань, які виникали в роботі. По завершенню перекладу Олег повністю його прочитав і вказав на кілька неточностей, які я виправив. І це нормально, щиро йому вдячний! Я сам, читаючи чиїсь переклади, іноді надибую перекладацькі помилки. Думаю, подібне трапляється тоді, коли видавництва залучають редакторів, що не знають мов, із яких виконані переклади. Мені з «Кордіаном» пощастило: редактором була Ярослава Прихода, у нас встановилося повне взаєморозуміння (між автором і редактором таке буває нечасто). Точно так само при перекладах із інших мов я постійно раджуся з закордонними друзями – письменниками і перекладачами. Наприклад, у Болгарії це – Бойка Драгомірецька та Захарі Іванов, ув Латвії – Маріс Салейс. Вони не раз бували в Україні, знають нашу мову.
О. Г.: Публікація таких творів, як «Кордіан», неминуче тягне за собою, як правило, солідний історичний та культурний коментар, який має допомогти читачеві увійти в конкретні історичні обставини, про які йдеться у драмі. Вони були зрозумілі й близькі сучаснику поета, але тепер навіть далеко не кожен поляк, особливо молодого покоління, відразу втямить масштаб революційних подій 1830-х років, які у тексті Словацького набувають аж химерно-всесвітнього кшталту, за участі головного лиходія світу. Чому ані ви, ані видавець не додали до книги перекладу: а) коментаря, б) вступного слова, в) слова заключного?
В. М.: Питання слушне. Я працював, постійно тримаючи відкритими і польські коментарі на екрані ноутбука, і російські – у згаданому вище двотомнику, а ще й розпитував у консультантів. Багато чого з прихованого бекґраунду «Кордіана» без додаткових пояснень читач не помітить, а подекуди й не зрозуміє. Але знаєте, тут, я сказав би, певний розподіл праці: моя сфера відповідальності – якість перекладу. Решта – за видавництвом, я на те впливу не мав і не знав усієї внутрішньої кухні підготовки книжки. Були дуже жорсткі терміни, я працював під дамокловим мечем дедлайну, щоб устигнути до Народного читання, і, наскільки мені відомо, так само в темпі готувалась книжка. Можливо, не вистачило часу. Утім, важливо, що «Кордіан» нарешті є українською! Сподіваюсь, друге видання супроводжуватимуть і передмова, і розлогі коментарі наших провідних полоністів.
О. Г.: Якими були основні труднощі при адаптації польського поетичного слова до української поетичної мови? Відомо, що в українській практиці існують два підходи до самої ідеї художнього перекладу: 1. Джерелоцентричний (Григорія Кочура) – тобто такий, який наближує читача до вихідного джерела, до оригінального тексту; і 2. Україноцентричний (Миколи Лукаша) – у якому реципієнт повинен відчувати себе читачем власне української літератури. Який напрямок вам ближчий, якого ви дотримувалися при перекладі Словацького?
В. М.: Однозначно – перший підхід. Справа ось у чім: художній переклад – а особливо поетичний переклад – не може бути буквальним. Буквалізм прямо руйнує художню тканину твору, тому перекладач мусить трохи відступати від оригіналу. І тут закопано міну. Не існує єдиного рецепту, наскільки інтерпретація може віддалятися від первинного тексту, буде переклад схожим на оригінал чи тільки ледь-ледь його нагадуватиме, фактично стаючи переспівом а то й самостійним твором «за мотивами»? Це відкриває простір для спекуляцій.
Відштовхнусь від наведеного вами прикладу – від практики Миколи Лукаша. Свого часу, коли я ще був студентом, мені не сподобались його переклади Ґарсія Лорки якраз тим, що стихія іспанського фольклору, дуже важлива для іспанського поета, була замінена українською – і тим самим втрачався автентичний національний колорит. Російські перекладачі набагато краще його передали. Згодом я дізнався, що ті переклади зазнали критики і з боку поетів Нью-Йоркської групи, Юрій Тарнавський навіть зробив власні переклади віршів геніального Федеріко. Два роки тому, збираючись до Іспанії, я повторив курс іспанської мови, яку трошки призабув, та переклав із неї кілька віршів. Один із них – знаменитий вірш Ґарсія Лорки «Memento». І, звісно, проаналізував доступні мені переклади. З’ясувалося, що серед них переклад Лукаша – найдальший від оригіналу! У нього «апельсинові дерева» легко обернулись «миртовим гаєм», «флюгер» – «прапорцем на даху» тощо. Те саме і з ритмомелодикою, коли перший легкий наспівний рядок «Cuando yo me muero» став різким, майже ударним «Коли помру». І це при тому, що фонетичний лад іспанської мови близький нашому, передати його засобами української фонетики – не проблема.
Прошу зрозуміти мене правильно, я зовсім не хочу якимось чином принизити Миколу Лукаша – одного з наших найкращих перекладачів. Ідеться про те, що я дотримуюсь іншого підходу, за яким перекладач має виступати не співавтором-конкурентом, а помічником, який уможливлює максимальне донесення до іншомовної аудиторії специфіки оригіналів, не гублячи їхньої естетичної привабливості. Він немов актор, який повинен уміти перевтілюватись у своїх героїв, зіграти їх, а не самого себе. В ідеалі десь так, як Панас Саксаганський, коли навіть близькі друзі інколи його на сцені не впізнавали.
На таких принципах будується загалом моя перекладацька праця, і «Кордіан» Словацького не був винятком. Якихось особливих труднощів у роботі над ним я не мав, розв’язував точно такі ж творчі завдання, як і при інших перекладах. Обтяжливими були хіба що жорсткі часові рамки, відведені для нього. Якщо порівняти з моїми перекладами інших польських авторів, то вірші Гаррі Дуди було відтворити українською важче, бо вони мають іще й складну строфічну будову з переплетеним римуванням. А найтруднішим у моєму досвіді було написання якраз моєї власної книжки «Трильярди сонетів» (зараз готую її друге видання, воно вийде з назвою «Сонéтрі»). Завдання тоді постали настільки важкі, що спершу не вірилося, що взагалі зможу її написати.
О. Г.: Відомо, що польська мова відрізняється від української не тільки лексично, але й фонетично. І це часто стає перешкодою навіть на рівні побутового володіння мовою: і поляки, й українці, переходячи на іншу мову, не долають правил наголошення слів, практично завжди чути акцент перш за все через невластивий наголос у словах. Поезія ж особливо чутливо ставиться до музики слова, і польський наголос на передостанньому складі диктує особливу мелодію польського вірша. Чи не траплялися у вас в процесі українського римування несподівані казуси, коли заради збереження польського сенсу доводилося жертвувати українською орфоепією?
В. М.: На рівні побутового спілкування і в мене трапляються курйози з лексикою. Наш мозок так влаштований, що найактуальнішою в ньому є та мова, з якою ти працював останнім часом. Було таке, що я сидів із друзями у кав’ярні в Кракові й контролював себе, щоб не вставляти чеські слова, бо якраз закінчив переклад із чеської. Через рік ситуація повторилась майже один до одного, тільки в голові крутились хорватські слова. Ну а помилки, які я в розмові з поляками роблю періодично, особливо відразу після приїзду з Болгарії, – це вставляю болгаризми. І не можу цього позбутися. Колись навіть мусив вибачитись і уточнити, що коли сказав «година», то мав на увазі рік, бо саме таке значення це слово має в болгарській. До типових наголосів можна додати ще типові інтонації, які теж помітно відрізняються. Вони різні навіть у різних регіонах України, і чутливе вухо за інтонацією може визначити, звідки людина.
Звісно, я враховую різницю між версифікаційними системами, які розвинулись у наших літературах. Проблем із просодією не виникає, для мене важливо, щоб українська мова в перекладі звучала природно, з урахуванням стилю, який потрібно відтворити, – просторічного, книжного чи з колоритом певної епохи. Те ж стосується також інших мов, із якими я працюю і в яких наголос має фіксоване місце. Скажімо, в латиській він – на першому складі.
Якщо взяти працю над «Кордіаном», то виникала спокуса вжити слово «апокаліпсис» у його польській фонетичній формі з відповідним наголосом – тим паче, що іноді наші літератори так його і вживають. Проте після роздуму відмовився від ідеї. В іншому місці виникла потреба вжити слово «скажу» з «ненормативним» наголосом – на першому складі, як усюди говорять на Поділлі. І тоді я провів невелике польове дослідження – зателефонував колегам у різні регіони з різними говірками і спитав: а який наголос у цьому слові у ваших земляків? З’ясувалось: щонайменше половина України (якщо не більше) вживає такий же наголос, як подоляни. І тепер я певний, що тут не можна обмежуватися тільки однією орфоепічною нормою, вона має бути подвійною. Припускаю, що чинна єдина орфоепічна норма у слові «скажу» була встановлена не без впливу русифікаційних тенденцій, яких зазнавало наше мовознавство, тож поширену мовленнєву практику проігнорували.
О. Г.: І питання від викладача Кременецької академії, яка вікнами дивиться на музей Юліуша Словацького. Чи додасть цей переклад славетного польського поета популярності та впізнаваності його творчості серед читачів української та польської літератури? Адже класика літературна далеко не завжди легко дається молодому читачеві. Що ви як поет, прозаїк та літературний критик можете з цього приводу сказати?
В. М.: Зі всього, що я сказав, відповідь на останнє питання буде найсумнішою. І сучасна література, і сприйняття нами літератури минулого – це дзеркало нашого сьогодення, нинішнього стану суспільства. А воно, як не печально визнавати, останні три десятиліття переживає деградацію, причому деградацію системну: в освіті, науці, політикумі, мистецтві, моралі… Це відображається і в мові, досить подивитись, якого поширення набула обсценна лексика. Вона звучить не лише на кожному кроці, а й із уст найвищих державних посадовців, і не в тісних кулуарах, а на великих аудиторіях. Війна лише прискорила деградаційні процеси, і невідомо, як довго вони триватимуть, як далеко зайдуть, чи не стануть незворотніми. Хочеться, звісно, більше оптимізму, адже історія не закінчується – ні сьогодні, ні на нашому поколінні. Ось у таке середовище приходить зараз «Кордіан» із його самовідданим, саможертовним головним героєм. Для тих, хто переховується від ТЦК чи намагається нелегально втекти через кордон, самовідданість і саможертовність Кордіана будуть незрозумілими, чужими і навіть неприйнятними. А для тих, хто пішли на фронт добровольцями і воюють із першого дня (чи для внутрішньо готових так зробити), вони будуть зрозумілими і знайдуть відгук.
О. Г.: Є така поширена думка, що перекладач у прозі – це ретельний перевізник, який має довезти вантаж у цілості, натомість перекладач у поезії – суперник і конкурент автора, який творить часто навіть дещо інший усесвіт. Переважно йдеться про поетів-ліриків. У випадку «Кордіана» маємо справу з епічною драмою, викладеною віршами, що значно ускладнює позицію тлумача. Розумію, що вимагаю від вас майже неможливого, однак усе ж спитаю: ким ви себе відчували, працюючи над цим перекладом: перевізником чи таки творцем?
В. М.: Почасти я вже відповів вище. Додам, що перевізники бувають різні – одні довезуть багаж на другий берег неушкодженим, інші частину його або загублять, або намочать, або й узагалі втоплять. Перевізником теж треба бути добрим. І те саме стосується творців, які деколи можуть такого «натворити», що хоч стій, хоч падай. У зв’язку з цим пригадується випадок. Я мав якось трохи вільного часу й вирішив розширити свою лінгвістичну палітру: покопався у шведській мові й переклав кілька віршів Пера Лаґерквіста. І один результат мене здивував: із неблизької мови – германської – вдалося відтворити вірш українською практично один в один, точно зберігши образний ряд, ритмомелодику і навіть синтаксис. Рідкісна удача! Мені стало цікаво: а як же його переклали на російську? Знайшов – і жахнувся. То була рідкісна халтура! «Творець» такого «натворив», що від оригіналу ріжок і ніжок не лишилось. Тож лаконічно підсумую: перекладач має в собі поєднувати і перевізника, і творця. І – само собою! – не халтурити.
Наостанку насмілюсь пофантазувати: а що робив би Кордіан, якби раптом опинився в нашому часі? Думаю, записався б в один із добровольчих батальйонів, що разом із ЗСУ воюють проти Московії – давнього екзистенційного ворога як Польщі, так і України. Мені легко уявити його одягнутим у піксель оператором дронів, мінометником чи відчайдушним членом диверсійно-розвідувальної групи.
