Посестри. Часопис №160 / Бо. Той, хто вижив
Дим
Місто втратило запах моря. Небо було холодним аж настільки, що крізь синій і чорний дим не можна було пробитися до світла.
Бо не помер, Бо вижив.
Бо – позивний Ігоря, бійця полку «Азов», який у ту мить лежав із перебитими ногами і тонув у порожнечі маріупольського березня. Він зачаївся під крижаною ковдрою на лікарняному ліжку. Вікна в палаті повилітали ще тоді, коли подвір’я медичного закладу російський танк використовував як вогневу позицію, тож вітер іноді заносив до Бо поодинокі мокрі сніжинки і звуки війни, котрі то наближалися, то розчинялися між напівзруйнованими будинками. Життя було нестерпним через біль. Його ноги нили, смерділи гноєм і реагували на кожну спробу поворухнутися. Іноді він марив, але й тоді – ніби намагаючись повернути себе до реальності – шепотів свою, сотні разів проговорену раніше «легенду»:
Я будівельник. Місцевий. Мене поранило під час обстрілу «Градами», коли по воду вийшов…
Говорив це російською, з донецьким акцентом. Це було неважко і звучало цілком природньо, адже Бо народився у столиці шахтарського краю і до вісімнадцяти років жив на Донбасі. Коли запалала Революція Гідності він, попри вмовляння батьків, поїхав до Києва. Вступати до лав тоді ще батальйону «Азов». Згодом почалася війна. Його війна, яку по телебаченню називали АТО, а згодом ООС. Бо був піхотинцем, опанував різні види озброєння, командував бронегрупами. На момент початку повномасштабного вторгнення – проходив службу в Маріуполі.
Це він вивіз на «Спартані» людей із крайнього блокпоста зі сторони Лебединського-Широкиного і тим самим урятував їм життя.
Сон: дім
Розкажи мені про гірські вершини. Про те, як їх огортає туман. Він заворожує прозорістю. Аж раптом – я починаю задихатися від диму. І в моїй свідомості виринають контури зруйнованих маріупольських багатоповерхівок. Це сон. Це видіння. Це сірі картини – де переважає бліда кольорова гама. Попіл імперії, попіл надій, попіл чужого життя? І знову хочеться прорізати марево, й я вкотре повторюю:
Я будівельник. Місцевий. По воду йшов. Обстріляли з «Градів»
Я будівельник. Потрапив під обстріл, коли йшов по воду.
Йшов по воду. Почало вибухати. Будівельником працюю...
Так подумки і прокручував слова, які мали стати його новою біографією, його порятунком у реальності, до котрої ще доведеться пристосуватися.
Поранення
Бо поранило другого березня. На східній околиці Маріуполя в капот його бойової машини прилетів «Град». Водієвіодразу відрізалоногу й відкинуло вбік. Бо відчув, що його теж зачепило. Він машинально робив усі маніпуляції:наклав швиденько турнікет, якомога вище.
Бознав, що залишатися на місці – не варіант.Він відповз, наскільки зміг, і за пару секунд прилетіло ще раз, зовсім близько. Щось ударило в голову. Майже водночас відчув – другу ногу теж перебило. Бо почав витікати. Спробував затягнути турнікет, але не зміг. Не вистачило сил. Він витікав, втрачав свідомість…
Хтось вирвав автомат із його рук, завадивши йому звести рахунки з життям. Як з’ясувалося згодом – це були свої. Попри те, що рація залишалася в машині, що палала і вийти на зв’зок було неможливо – їх знайшли. Єдиний варіант врятувати життя Бо – прооперувати і завезти його у лікарню, розташовану неподалік. Так і вирішили зробити, пообіцявши забрати за першої ж нагоди. Якщо вийде…
Лікарня
Він заховав – паспорт і УБД. Пластикову картку водійських прав зламав так, щоб перші дві літери його прізвища – не читалися. Але водночас, аби було видно, що права видано в Донецькій області. Називав він своє прізвище з невеличкою зміною. Вийшло прикольно – Ігор Челван.
Чел – ван!!!
Перша людина, усміхався він сам собі. Новий Бо.
Медикаментів у лікарні майже не було, персоналу теж залишилося значно менше, ніж передбачав штатний розклад. Бо дуже мерз. У березні 2022-го температура повітря назовні була мінус десять, у палаті, де лежав Бо – близько нуля.
Через біль Бо майже не рухався. Якось йому вкололи протермінований антибіотик. Сказали – може допоможе. А може й ні. Другий варіант переміг. За кілька тижнів запалення так і не минуло. Солодкавий сморід приховати було неможливо. Лікарі казали, що доведеться відрізати ноги, але Бо був категорично проти. Домовився зі знайомою медсестрою, щоб зробила перев’язку. Першу перев’язку за півтора місяці! Стало краще. Згодом вдалося дістати мазь Вишневського і Левомеколь. Молодий організм боровся. Бо повільно чіплявся за життя.
*
Тоді майже весь правий берег був захоплений. У лікарні організували чергування, кілька ДНРівців періодично обходили палати – вибивали ногами двері, шукали українських військових, розпитували, чи немає серед поранених бійців полку «Азов». Одного разу заходив молодий хлопчина, років двадцять п’ять. Бо одразу вловив оком свій позивний, вишитий на його софтшелці. Вочевидь, представник армії ДНР рився в чужих речах і вирішив собі привласнити дещо.
Але особливо запам’ятався Бо сепар середніх років із позивним Донбас, який мав доволі сумнівну біографію, напівкримінальне минуле і схильність до гучних розмов на улюблені теми – іноді він розповідав, як розстрілював нациків, як брав у полон і вибивав показання з морпіхів. І, звісно ж, із азовців, які були для всієї цієї рафінованої колаборантської наволочі – ворогами номер один.
Бо зрідка, спочатку вкрай неохоче, долучався до розмов. Кивав ствердно головою на якісь репліки в свій бік. Аби уникнути підозр – розповідав про те, як лютують бандерівці на лівому березі, де за легендою залишилися його дім і рідні. Ну і товк повітря овочевими запитаннями на кшталт: «Коли вже настане мир і ми будемо жити нормально, як при Союзі?» або «Як ця Америка зуміла так промити мізки хохлам?»
Страху не було. Він зник. Бо добре вжився в роль, коли зрозумів: усе – треба просто прийняти те, що є. Емоції відійшли на якийсь інший план. Усе робилося ніби автоматично. Планомірно, машинально, розсудливо. Бо завжди казав, що військові не мають жити емоціями. Адже емоції – заважають Ті, хто це усвідомили, мають більше шансів вижити. Звісно, цілком ймовірно, що потім, уже після війни, це вольове пригнічення почуттів іще дасться взнаки, ще відгукнеться – хворобами і нервовими зривами, зловживаннями і перенавантаженнями. Але тут і зараз – це може врятувати. Найлегше Бо стало, коли він раптом зрозумів, якось дуже чітко усвідомив – неминучість загибелі. Як не дивно, коли він прийняв власну смерть – щось усередині його ніби відпустило. Бо просто робив те, що мав робити, не думав про майбутнє.
І відтоді не вагався, просто знав: що його чекає смерть – на 100%. А просто так Бо не готовий її приймати.
*
Холодна весна, дивом уціліла лікарня. Прості нещасні люди. Багато постраждалих від обстрілів. Будь-яка мить могла принести трагедію, тож операційна з тим персоналом, який залишився, – постійно була задіяною. Там рятували життя. Абсолютно різний народ – ті хто не встигли виїхати, ті хто не планували цього робити, ті, хто боялися окупації й ті, хто чекали, коли над Маріуполем розвиватиметься триколор. Старі люди і діти, мародери і добровольці. Ось бабуся, якій уламок пробив легеню, ось пожежник, який опинився між зустрічним вогнем артилерії, ось Бо. Він просто хотів набрати води, йому просто не пощастило…
Одним із найбільш неспокійних сусідів по його палаті був місцевий наркоман, якого хтось підстрелив, коли він їхав мародерити. Вже пораненого його привезли до лікарні, прооперували. Коли відходив від наркозу – його почало глючити, він пороздирав собівсі шви й тепер відлежувався. Треба сказати, що за час борсання в сірій зоні цю частину міста суттєво розграбували місцеві маргінали – дрібні крадії, алкоголіки й подібна їм публіка. Вони ходили з великими пачками грошей. Утім, у тих умовах гривні знецінювалися дуже швидко. Наркоман-сусід навіть розповідав, що придбав пачку сигарет за п’ять тисяч гривень. Може, й брехав. Але Бо вислуховував його терпляче. Взагалі, намагався з усіма спілкуватися дружньо. На загальні теми, уникаючи гострих кутів і оцінок.
Із часом серед паціентів побільшало людей у різношерстній військовій формі, переважно колаборантів із ДНР. Вони дратували Бо, але він це приховував, як міг.
*
Рейди з пошуку азовців влаштовували регулярно. Бо теж двічі потрапляв на підвал. Його здали медсестри. Їх банально залякали. Втім, Бо вперто дотримувався своєї легенди.
Я будівельник. Місцевий. Вийшов по воду, потрапив під обстріл. Уламками посікло ногу.
Допити, побиття, катування із застосуванням електричного струму.
Страшні крики людей, над якими знущалися. Крики, що дилинали крізь стіни й крізь шпарини. Крики, котрі було неможливо не чути.
Я будівельник. Місцевий. Вийшов по воду, потрапив під обстріл. «Град» прилетів.
Деталі, яві підтверджували його версію подій, Бо попередньо структурував і склав у пазли, тож вони трималися купи. Емоційна відстороненість не давала страху заволодіти свідомістю. Його не вбили. Не те щоб відпустили до подальшого з’ясування обставин – але так склалося, що на хвилях військового роздовбайства лишили без нагляду. І він знову опинився в лікарняній палаті.
А потім про нього забули.
*
Годували хворих погано. 100 грамів юшки часом ставали денною нормою. Бо схуд приблизно на двадцять кілограмів, але, попри все, потроху одужував, набирався сил і енергії. Ніби побите градом дерево, розправлявся й оживав.
Утім, чому ж «ніби»? Він саме й був – побитим «Градом» деревом надії на бодай якусь справедливість у всьому цьому сатанинському шабаші…
А ще Бо наново вчився ходити. Хоча здебільшого все одно пересувався на кріслі колісному, яких у лікарні було вдосталь. Згодом – пристосувався до милиць.
Для того, аби вибратися або хоча би більш-менш вільно почуватися на окупованій території, – потрібні були документи, передусім – фільтрація. І паспорт. Хто може їх зробити – Бо знав, хто зможе їх передати йому в Маріуполь – знайшов.
Двічі до нього приїжджали гості з минулого життя.
Вперше – друзі юності з Донецька, з якими списався у соцмережах. Примчали на машині з російськими номерами. Привезли одяг, взуття і телефон.
Іншого разу приїхали батьки.
Також із окупованої території.
Як виявилося – навіть із іншої планети.
Вона
За кілька днів до початку війни вагітна дружина Ігоря виїхала з міста. Бо, звісно ж, залишився воювати. При нагоді вони зідзвонювалися. Тримали зв’язок, між собою – допоки не зникла мобільна мережа. Після того, як її Ігоря, пораненого і непритомного, підібрали свої, зробили операцію, стабілізували і поспіхом, під обстрілами відвезли в міську лікарню, яка за кілька днів опинилася під контролем росіян – вона не чула про нього нічого. Бо вважався зниклим безвісти. Тим часом нове життя проростало в ній, нагадувало про себе. Надія на те, що Бо не загинув у Маріуполі, – теж жила.
Місце, де вона оселилася, було далеко від лінії бойового зіткнення, його не обстрілювали. Але про війну нагадували військові, яких значно побільшало на вулицях. Дорогами пролітали зелені пікапи з іноземними номерами і буси військових медиків. У кав’ярнях і на бензозаправках теж переважали піксель і мультикам.
Коли Бо привезли телефон, він написав дружині. Написав те, що не залишило у неї сумнівів, – це точно він. Він живий!
На початку літа Бо вже міг більш-менш вільно пересуватися. На одну ногу ступав нормально, інша – теж потроху загоювалася. По лікарні він продовжував кататися на візку, але часом – виходив надвір, спритно маневруючи на милицях. Заводив якісь короткі розмови ні про що: коли закінчиться війна? Яка там ситуація на блокпостах? Де і що можна купити? Розмовляв із російськими військовими. Навіть із цим ідіотом із позивним Донбас, який неодноразово в стані абсолютно дикого сп’яніння вривався в палати в пошуках азовців. Звісно ж, зі зброєю, брудною лайкою і погрозами. Кажуть, якось зранку його знайшли мертвим. Ходили чутки, що він відкинув ласти від передозування, також казали, що його хтось задушив уві сні...
Бо контактував із усіма – аби дізнаватися більше. Він ніби вгрузав у життя лікарні та її пацієнтів, розчинявся у буденному потоці розмов, підлаштовувався під обставини, перетворювався на того Ігоря, якого сам вигадав і поселив у ці нестерпні умови. Таким чином Бо збирав потрібну інформацію. Про те, як і де краще виїжджати, хто і за яку суму може допомогти передати документи через лінію бойового зіткнення, хто може довезти до Бердянська, до Урзуфа, до Мангуша, до Мелітополя...
Згодом чимало з почутого йому знадобилося. Наприклад, завдяки новим знайомствам і вмінню втертися в довіру він знайшов зразок фільтрації, сфотографував її і зняв розміри, згодом – перекинув кому треба. За деякий час всі необхідні папери йому, ясна річ, не без пригод, але передали.
Тоді вже про те, що Бо вижив, знали і Раз-два, і Редіс, і Катя, і люди з ГУР.
Сон: син
«Будь-який дім ти перетворюєш на нору,
будь-які апартаменти – на солдатську діру.
Хай так. Але залишайся –
бо я від любові помру.
Бо там, куди ти збираєшся, багато чужих очей,
і дощ розмиває дороги, і кров по броні тече.
А я залишуся в полоні забутих тобою речей.
Твої зелені футболки, розвішані прапори,
котрі назавжди всотали південно-східні вітри...
Якщо ти нарешті награвся – то змінюй правила гри».
Вона говорить, говорить. А він вже давно не тут,
долає свої кілометри,
завчений добре маршрут...
Бог береже чоловіка, загнаного у кут.
Бог водить його шляхами, сотнями битих доріг.
Бог розгортає вітрила і розсипає сніг.
Життя прекрасне, як видих,
кохання глибоке, як вдих...
Він спить і йому під ранок сниться дитячий сміх.
Виїзд
Час утечі – настав! У першу чергу треба було вибратися з Маріуполя. Знайти людей, які зможуть забрати його з лікарні й відвезти в одне з приморських містечок. Короткі розмови у коридорах лікарні й більш-менш стабільний нічний інтернет допомогли все влаштувати. Бо знав, що на блокпості перезмінка о 6:00, тож попросив, аби за ним приїхали за пів години до цього. Так і вчинили. Незнайомі люди зайшли в палату перед світанком. Після обміну кодовими фразами про погоду швидко сіли в автівку й помчали.
Добре знайомі квартали вражали усіма відтінками смертельно-сірого. Бо залишав Маріуполь, у якому жив і закохувався, в якому служив і який захищав. За вікнами машини пропливали каркаси і вирви, могили, нашвидко вириті на місці клумб, просто на подвір’ях, у місцях, де зовсім не личило б бути могилам. Понівечені бетонні плити, обгорілі магазини, чорні коробки багатоповерхівок, страшні воронки від КАБів, вирвані з корінням балкони, і знову могили, могили, могили…
Місто, якому вишкребли серце, прощавай!
Напівсонні російські військові перевірили папери і пропустили машину. Так Бо опигився в будинку волонтерів, які селили у себе біженців із охоплених війною територій. Сонце світило яскраво. Майбутнє, попри це, залишалося невизначеним. Чеченські патрулі час від часу заходили в волонтерський будинок із обшуками. Перевіряли й Бо. Нічого підозрілого не помітивши, зникали на деякий час.
Тижні тягнулися неквапливо. Бо багато читав – поглинав усе, що потрапляло під руку. Фантастика, класика, пригодницька література. Сім томів Стівена Кінга, врешті-решт…
Став ходити на турніки, займався спортом, згадував уроки боксу від свого тренера і найкращого друга – Пістона, азовця Максима Кагала, який загинув у Маріуполі наприкінці березня. Викидав у повітря двійки і трійки. Практикував бій із тінню, як колись – під час тренувань у донецькій секції боксу.
Здебільшого Бо ще пересувався на милицях, але подекуди – накульгував без допомоги цих аксесуарів, котрі встигли вже йому набриднути. Зв’язувався з Києвом – чекав сигналу, коли можна буде виїхати.
Іноді йому снилися загиблі друзі, Бо розмовляв із ними, радився. Важко сказати, чого тут було більше – містичного досвіду, самотерапії, необхідності поради зі сторони чи потреби у довірливій бесіді бодай із кимось близьким.
Звісно ж, він знав і про Азовсталь, і про наказ, і про полон.
І про удар по Оленівці.
І про розпач, який охопив його.
І про відчуття дива, яке з’явилося ввечері того ж дня.
Коли дізнався, що його дружина народила хлопчика.
Сонце липня запливало за обрій. Поколювало своїми гарячими промінчиками.
Додому
Проїхати в об’їзд до Осипенко не вийшло.
Вночі пройшов сильний дощ, і дорога була в’язкою. Тож машина, забуксувавши, вгрузла в розмоклий ґрунт. Пробували штовхати – марно. Мабуть, смішно це виглядало би збоку – двоє напружених людей, один із яких на милицях – і листопадова багнюка, котра безжально затягує автівку у свої холодні обійми.
– Блядь, ми не проїдемо.
– Сука, я заплатив. Ми домовилися!
І знову – перемовини з людьми, котрі гарантували виїзд. Нарешті на тому боці слухавки сказали: добре, зараз, дайте пару хвилин. Ми подумаємо.
Ці пару хвилин тягнулися безкінечно довго.
Нарешті телефон прокинувся:
– Ок, ідіть до заправки. За пів години заберу вас.
АЗС у бік Мангуша не працювала. Там не було нікого. Бо стояв і курив. Мовчки вдивлявся у сірі небеса, у велику порожнечу, у бік шляху, який ще треба було здолати. Час знову уповільнився, перетворився на густе желе, і важке очікування ставало тривожним. Утім, потрібна людина таки під’їхала. Майже одразу – біля стоянки зупинився Тигр. Бо напружився. Ну от і кінець нашої довгої історії...
Ігор розумів, що можна чекати будь-якого розвитку подій, статися могло все, що завгодно, і відкидати непередбачувані ситуації було не варто. Військові, які вийшли з броньованої машини, виглядали серйозно. Це точно не були ДНРівці або звичайні солдати російської армії. Серйозні мужики. Спецура. Четверо.
– Ну, тобі туди? – вигукнув один із них і кивнув у біг «Тигра».
– Туди? – здивувався Бо.
– Ну так.
Перед цим Бо випив таблетку гідазепама, і спокійна ясність почала заволодівати його свідомістю.
– Ігор, це ти? – запитав один із офіцерів.
Бо кивнув.
– Ну, сідай.
Бо зробив, максимально наскільки зміг, доброзичливий вираз обличчя і рушив до них. Бо знав, по очах можна побачити все. Тому ретельно відпрацьовував останніми тижнями міміку, іноді годинами стояв перед дзеркалом. Прямо подивився в лице кожному, привітався. Здається, один із них щось вловив у його погляді. Якусь мить невпевненості. Точно. От я і спалився, промайнула думка в голові Бо. Але росіянин промовчав. Гроші вирішують усе. Принаймні врятувати життя їм цілком до снаги. А для цих хлопців, вочевидь, трансфери між блокпостами були непоганим заробітком. Це стало ясно, коли всередині машини Бо побачив інших людей, які так само хотіли виїхати з цього пекла на територію, контрольовану українською армією.
За мить вони вже летіли приазовськими степами, прорізаючи повітря ранньої осені.
Перед Мелітополем зупинилися на перекур. Усі вийшли. Бо попросив купити йому кави. Стрільнув сигарету у одного з росіян. Увімкнув режим овочевих питань: про йобану Америку, про братські народи, і, традиційно, про те, коли ж закінчиться війна. Інтеграція в колектив відбулася. Йому подарували георгієвську стрічку. Бо з удаваною вдячністю прикріпив її собі на груди. Тим часом приходить звістка, що обмін на кордоні затримується на дві години.
– А чого ти взагалі туди їдеш в цю Україну? – запитує офіцер. – Тебе ж мобілізують хохли.
– Та я їбав цю мобілізацію. У мене дитина хвора в Запоріжжі. Я тут, а вона з дружиною там. Я не пробачу собі, якщо щось страшне станеться, а я навіть не матиму змоги допомогти. Це моя перша дитина, зовсім маленька лялечка ще…
Бо так щиро це говорив, що на його очах виступили сльози. Він приготував усі відповіді, він усе це проговорив сотні разів, він усе продумав і був готовий до всього і не боявся ризикувати. Врешті-решт, якщо йому вдалося вижити у Маріуполі, винести поранення, катування і допити в лікарні, виїхати… Він просто не мав права розколотися. Він мав грати бездоганно.
Але прийшов час змінити тему:
– Класний джип у вас, майже як…
Бо вчасно замовк, він щойно ледве не видав себе порівнянням російського Тигра з своїм Спартаном.
– А він броньований?
– Так, від уламків захищає. Але 12 і 7 прошиває його.
– Що таке 12 і 7?
– Ну ДШК або Утьос.
– Ясно. А як ходова?
– Та їбемося з нею.
Ті ж проблеми, що й у Спартана, – подумав Бо, але ділитися своїм досвідом не став. Погнали.
Вони летіли Мелітополем без жодних обмежень і правил. Нехтували світлофорами і не зважали на дорожні знаки. Аж раптом сильний удар змусив усіх усередині Тигра підстрибнути і втратити рівновагу. Це не було схоже на обстріл або наїзд на міну. Це було схоже на ДТП.
Тигр зім’яв «копійку» на одному з перехресть. Як виявилося, там їхали російські солдати. Один із військовослужбовців був живий, інший у важкому стані. Офіцер із Тигра вийшов, коротко переговорив з ними і повернувся: «Поїхали, якось розберуться без нас…»
На виїзді з міста Бо висадили з джипа:
– Так, братюня, ми тебе зараз тут висаджуємо. Ти йди в той автобус. А ми будемо далі їхати.
Бо, підстрибуючи на милицях, заліз у наповнений деенерівцями салон. Там же були й українські військовослужбовці, полонені. Яких везли на обмін.
Зайшли конвоїри, побачили Бо.
– Що ти тут робиш?
– Сиджу.
– Полонений?
– Ні. Я з ними, – Бо показав на військових, які стояли, оточивши Тигр.
– Чого їдеш туди?
– Та я до Запоріжжя. Про все домовлено – заберу сім’ю і назад. В росії жити будемо. У мене там родичі.
До Василівки розмова точилася про хохлів, америку і цілі спецоперації. Короткі розмови завжди допомагають. Якщо не ляпнути чогось зайвого, звісно ж. Гідазепам і втома, спокій і напівсон. Автобус спотикався, але їхав. Бо фіксував крізь брудне вікно все, до чого міг дістатися погляд: розташування блокпостів, заміновані ділянки, кількість особового складу й броньованої техніки.
Коли їх вивели з автобуса, коли звіряли людей зі списком, коли відбувалися всі формальні процедури обміну – Бо час від часу розглядав українських бійців, полонених. Кілька морпіхів, поліцейські, тероборонівці… Жодного азовця. Тільки Бо.
Бо, який не здався в полон, але прожив півроку на окупованій території. Бо, якого оминули кулі й уламки, якого сама доля вела за руку і не давала стати попелом у маріупольському пеклі. Бо, якого важали мертвим, а він вижив і ось, після стількох місяців – повертається.
Він зірвав георгієвську стрічку і зробив крок уперед. До своїх.