Посестри. Часопис №156 / La peste

                                           Pareille à la p e s t e asiatique exhalée des vapeurs du Gange,

                                           l’affreuse d é s e s p é r a n c e marchait à grands sur la terre«Подібно до породженої випарами Гангу азійської чуми, жахлива безнадія швидко крокувала землею» (А. де Мюссе «Сповідь сина віку)[1].

                                                                                             A. de Musset

«Якщо вільно зобразити ув’язнення через інше ув’язнення, то й вільно зобразити будь-який реально існуючий предмет через щось зовсім неіснуюче» Перекл. А. Перепадя.[2]. Цю фразу Даніеля Дефо Камю узяв епіграфом для своєї книжки «Чума» Albert Camus, «La Peste», Gallimard 1947.[3]. «Чума» – це фантастична історія про чуму, що 194… року відвідала Оран. Однак важко знайти книжку, більше пов’язану з реальністю, більше відповідну тому, що у відрізаній від світу окупацією країні пережив або переживає той, хто веде глуху, невпинну і, здавалося б, безнадійну боротьбу. У 1936–1937 роках Камю видає в Алжирі кілька есеїв. У 1939 році в Парижі їх публікують із назвою «Шлюби»Albert Camus, «Noces», Éd. Charlot 1939.[4]. Через описи африканської природи, розпечених міст, скель та піску, запахів і великого моря автор проголошує пристрасть до життя, яке згоряє у радості. «Щастя народжується з відсутності надії, дух знаходить своє значення у тілі»...

«Жива вода щастя» може з’явитись тільки там, де ми не обдурюємо нашої жаги і де наважуємось на сміливе обстеження «географії пустелі». Смерть – це «страшна і брудна пригода», й огидна та метафізика, яка хоче її причепурити і святково убрати. «Бог помер», – повторяє услід за Ніцше Камю. Таким є мисленнєве дно цих есе, написаних сухою, точною, але наскільки ж прекрасною мовою. В африканському ландшафті людина розплавляється у сонячних радощах тіла, проводячи половину життя на сяючому приморському піску голою і безсоромною, без надриву та вантажу «неіснуючих» релігійних проблем.

Лише приймаючи «свідому певність безнадійної смерті», людина на землі може бути... щасливою. Ось, мабуть, відлікова точка філософії автора «Міфу про Сізіфа», «Калігули» і «Стороннього», того роману, який лаконічністю та точністю психологічного обґрунтування нагадує «Адольфа» Бенжамена Констана. Але ключ до останнього роману Камю «Чума» слід шукати також, а, можливо, і насамперед, у виданій в 1945 році книжечці «Листи до німецького друга», в якій епіграф уже з Паскаля, що велич душі проявляється не в одній крайності, а у торканні обидвох одразу, і це нам відкриває нинішній світогляд Камю. У цих «Листах» Камю, «розриваючись», стягує обидві крайності, чим ставить моральну проблему буття людиною.

«Ви ніколи не вірили, що існує сенс буття, і, врешті, дійшли висновку, що все є рівноцінним», – пише Камю довоєнному німецькому другові, – «що добро та зло можна визначати з власної волі. Ви припустили, що за відсутності людської та божественної моралі єдиними цінностями залишаються ті, що панують у тваринному світі – насильство і підступ... Правду кажучи, я раніше вважав, що думаю, як ви, і майже не знаходив для дискусії з вами інших аргументів, окрім настирливого потягу до справедливості, який, врешті-решт, здавався мені так само підсвідомим, як і раптова пристрасть. У чому ж полягала різниця? У тому, що ви легко погодились впасти у відчай (vous acceptiez légèrement de désespérer), я ж на це ніколи не приставав»А. Камю «Вибрані твори», т. 3, с. 176–177, Четвертий лист, перекл. Р. Осадчук.[5].

У цьому ж листі він продовжує:

«Але ви спричинили те, чого й слід було чекати: ми увійшли в потік історії. Протягом п’яти років ми не могли насолоджуватися щебетом пташок серед вечірньої прохолоди. Силоміць нас було втягнуто у відчай. Нас було відторгнено від світу, тому що кожен його момент поставав перед нами цілим сонмом смертоносних образів. Уже п’ять років на землі не буває ранків без передсмертних хрипів, вечорів без тюремних катівень, полуднів без жорстоких розправ»А. Камю «Вибрані твори», т. 3, с. 178, Четвертий лист, перекл. Р. Осадчук. [6].

Французький Опір резонує з діяльною любов’ю до справедливості Камю, з його волею до боротьби. Камю двічі бере пряму участь у діяльності Руху Опору, а також редагує спочатку підпільний, а потім легальний часопис «Combat», пише філософську книгу і вважається одним із головних екзистенціалістів, що його ім’я виговорюється на одному диханні разом із Сартром. Але яка відстань відокремлює його прозу від Сартрової! У всьому, що пише Камю, є звучання суворої чистоти: його проза нагадує приморський пейзаж, скелі на сонці з гострими чіткими контурами, запах моря. «Чума» написана безпристрасною мовою, ця книга не лише позбавлена відвертих сексуальних сцен, які так часто і з таким талантом змальовує Сартр – вона не має навіть еротичного мотиву. Вона надзвичайно стримана: слово «любов» замінюється словом «симпатія»; «жертовність» – словом «допомога», але ця книга від початку і до кінця говорить про любов і жертовність, аж до добровільно прийнятої смерті, аж до розриву з найдорожчим.

«Чума» – це книга, котра відстоює свободу, свободу навіть у місті, в якому тисячі померли від чуми, бо ж, згідно із Камю, лише добровільно прийнята дисципліна гідна симпатії. Ця внутрішня дисципліна наказує лікарю Ріє залишитись у зачумленому місті, щоб більше ніколи не зазирнути в очі вмираючої далеко від нього дружини.

«Ти хочеш утекти з зачумленого міста заради щастя? Тікай, ніхто тебе не затримує». Лікар Ріє, який жертвує всім, допомагає журналісту Рамберу утекти, погоджується на підкуп охоронців, оскільки «він не з цього міста», оскільки любить жінку, яка далеко звідти, оскільки прагне щастя. Коли ж через пару тижнів цей журналіст, тоді, коли у нього з’являється можливість вибратися, сам відмовляється від утечі, бо вирішив залишитися в приреченому місті, бо вже відчув зв’язок із ним, тож уже не зміг би бути щасливим, якби пішов – ролі змінюються, і це вже лікар переконує його залишити місто. «Я також маю право щось зробити для щастя, – каже він, – виїжджай, адже доведеться вибрати щось одне: якщо ти поділятимеш із нами горе, то вже ніколи не урвеш вільної хвилини для щастя» Перекл. А. Перепадя.[7].

Можливо, найкращі сторінки книги – це образ старої жінки, матері лікаря. Кількома стриманими півтонами (як на деяких полотнах Коро, або в голландських натюрмортах), найлаконічнішими засобами виражені форма і світло. Ця стара жінка мовчить, готує синові обіди, виглядає після заходу сонця у вікно на потемнілі міські дахи... Немає жодного слова ніжності або любові, то звідки ж ми з абсолютною впевненістю знаємо, що ця жінка живе заради свого сина, що вона любить його понад усе? «Ріє не був навіть певен, чи вона чекає саме його. Та коли він заходив до кімнати, материне обличчя ніби мінилося. Все те, що довгим працьовитим життям було зведено до німоти, здавалося, водночас у ній оживало»Перекл. А. Перепадя.[8].

<...>

Чи можливо бути святим без Бога, коли «Бог помер»? Але наскільки ж сумніша ця книга за романи Достоєвського, на скільки ж більш важка. Немає надії на цій сумній землі, залишається тільки віддати найкраще з себе. Немає і не буде жодної блискавки благодаті, не буде чудес. Цей співець любові до життя, який у пустелі й на алжирському пляжі, в повній метафізичній безнадійності, знайшов шлях до щастя, сьогодні, здається, несамохіть зізнається читачеві, що, можливо, не до кінця усвідомив вигук Достоєвського: «Все життя Бог мене мучив». Після прочитання книги читач впевнений в одному – Камю перебуває у постійному пошуку, тож важко передбачити його подальший розвиток. «Бог помер» із вуст Камю заслуговує коментаря зі «Сповіді сина віку» Мюссе, з якої й узято епіграф до цього начерку: «Це був гучний скрик скорботи. Але хто знає, можливо, в очах Того, хто бачить все, це була молитва».

1947