Посестри. Часопис №155 / І не з руки зрікатися

Цього номеру згадуємо загиблих у Другій світовій, вісімдесят довгих років від закінчення якої, на жаль, нічого світ не навчили. Знову – війни, знову страшні злочини, знову – тисячі невинно загиблих від агресора... Втім, сподіваємося на людину, яка, попри все, вміє не покинути своєї долі, не зректися свого шляху. Пошук світла щоразу оживає в наступному поколінні, і воно вкотре – повстає та бунтує.

Вірш Галини Крук, із якого ми позичили мотто випуску, виказує природні для людини невпевненість і вагання, а проте – волю до подолання свого шляху:

і не з руки зрікатися ріки
і зарікатись жити – не з руки
і сили допливти навряд чи стане
 
бо все, що називалося життя,
у Лету кане корсо і виття
його жаске над нами також кане

У вірші Дарека Фокса, понад усі очікування провокативного польського поета, намальовані ми, які

нині повпізнавали себе
у студентах, які шпурляють
бруківʼяне хоку в поліцію.

У цих віршах переважає індивідуалізм, а велика спільна сила показана як сукупність індивідуалізмів. Не стало випадком, що Юліуш Словацький так відверто показав цю, здавалося б, очевидну сутність будь-якого суспільного чину. Анна Насіловська так говорить про його драму «Кордіан» у книжці «Історія польської літератури»:

Кордіан намагається діяти як «самотній революціонер», проте на заваді стає буйна уява романтичного індивідуаліста, тому дія залишається без результату. Драма містить суворий осуд «niedoczynu» («недодії») повстання, відсутності цілісної ідеї та нестійкості очільників. 

У статті «"Воєнні спогади" Кароліни Лянцкоронської: вижити під час війни» Євгенія Завалій торкнулася багатьох болючих ран історії, які згодом виявилися незалікованими чи зумисне роздразненими. І ця вся історія – тло особистого життя:

Польща й Україна зазнали найбільших втрат під час тієї війни й боролися за свою незалежність та ідентичність, але на той момент світ надто втомився від війни. Як і зараз. Чи можна втомитися від чужої війни – я не знаю.