Посестри. Часопис №154 / Мусить лишитися сказане слово

Мусить залишитися сказане, мусить залишитися хоча б тінь значення, спогад про мову, хоча б напрямок, хоча би привид людини, образ її свободи й природності – в тумані історичного божевілля та шуму війни.

У віршах Василя Махна пробивається тонкою стеблиною мотив батьківщини, з якою всі разом – і водночас кожен собі сам:

Так-так, я часто сюди приходжу
постояти перед океаном і побачити напрям
батьківщини. Нині ж діти герштикалися,
 
збивали мене з першого рядка,
із роздумів про батьківщину. Я був злий на них
та їхніх безпечних батьків,
 
наче у мене немає інших клопотів:
а тільки перейматися чужими дітьми?
Наче немає батьківщини, а тільки – напрямок?

Складний вірш Конрада Ґури не втомлюється говорити про вічне й тривале «я», що прямує до «ми» через нагромадження тексту, і чи розуміємося ми, люди, чи взагалі існуємо одне для одного?

Мусить лишитися сказане слово
Мусить лишитися сказане тихше
Мусить лишитися сказане не лишиться сказане
 
Мусить лишитися сказане шило
Мусить лишитися сказане яке проковтнув
Мусить лишитися сказане хлопець найвірогідніше дитина
Мусить лишитися сказане шнуруючи рот
Мусить лишитися сказане так собі як і нам

Вплив окремої людини – діяча культури, філософа, вчителя, поета – на суспільство може бути вирішальним. Самотня постать людини, яка має сміливість говорити правду, здатна перетворити безнадію на початок великого зрушення в свідомості суспільства. Людмила Тарнашинська так говорить про Івана Дзюбу в уривку статті «Знакова постать українського шістдесятництва»: 

«Дзюба не втомлюється повторювати, що вiн займається не полiтикою, а етикою в полiтицi. Наголошуючи на культурi нацiональних почуттiв, а, великою мірою, і на значеннi для нацiонального розвою полiтичної культури, вiн значно випередив свiй час, який у нинiшньому варiантi розбудови держави явив нам повну духовну й моральну варваризацiю цих концептуальних понять».

В есеї «Його Величність Схід» Жанна Слоньовська занурює нас, наче в сон, у воєнні умови українського сходу, який сподівано суперечливий і багатокультурний. Досвіди людей переплітаються на тлі гігантського історичного зрушення, спровокованого російською аґресією:

«Харківський андерґраунд у воєнний час безкоштовний для всіх, бо є ідеальним бомбосховищем. З нього ми виринули десь у центрі, і, попри дбайливо загорнуті пам'ятники, йшли і йшли майже без цілі, зазираючи в церкви, кафе і книгарні, через парки, фонтани і промовисту графіку Гамлета. День був морозним і сонячним, старі танки викотили з Історичного музею та скерували їхні стволи зрозуміло в який бік. У книгарнях ми зустрічали молодих і компетентних продавців, у кав'ярнях – гарних кельнерів із патріотичними татухами. Здавалося, в Харкові все було про незламність, навіть чисті тротуари, і старий таксист, який новонабутою українською казав нам, що буде боронити міста голими руками, якщо прийдуть кацапи. «Хоча за походженням я сам кацапом і є».