Посестри. Часопис №152 / Ми ніколи не станемо іншими
Зі значним зусиллям проторює власний шлях людська істота: крізь суперечності в собі, через змагання з іншими, у прагненні до уявного. Пролітає перед очима перебіг подій, наче нічний експрес, і лише трави ворухнуться від його стрімкого лету...
У поетичному доробку Дмитра Лазуткіна зустрічаємо тексти, близькі досвіду багатьох із нас, але водночас дуже інтимні й глибокі. Це наче вся історія людських стосунків у одному рядку, про події прості й на позір банальні:
він казав – ми ніколи не станемо іншими
він благав дочекайся а там побачимо
їхні ночі були показово грішними
аж настільки, що не вимагали пробачення
але справжня ніжність нічним експресом
пролітає лишаючи присмак болю
він приходив невчасно прощався весело
говорив – щось назавжди єднає нас із тобою
У Романа Хонета багатошаровий і важкий для прочитання текст розповідає про міжлюдські взаємини неоднозначно:
і дві жінки земної крові
і крові механічної перевозили мене
у таксі з радіатором крізь не мою ніч,
і блиск, і квадратні промені –
вирвані раптом із завмерлої темені,
коли каменяр схиляється під блискавкою
і чекає – так запевняв:
там тебе чекаю
і перемінюю оскаженілість на жаль
Марцін Южиста аналізує особливості формування поетичного світу поетів, які належать до «нових екзистенціалістів», у статті «Звільнена уява»: «Можна спостерегти гру з хронологією, змішування порядку подій, ретроспективність чи також вільне перенесення реципієнта в щоразу інші діапазони часу. Важливим елементом поетики «осмілілої уяви» є також використання символів, вставляння їх у зовсім інші контексти, а, отже, гра з їхнім значенням, розмивання традиційного розуміння конкретного символу, розширення чи звуження його семантичного спектру».
Ми продовжуємо публікувати п'єси, які перемогли в конкурсі «DramaUA». Цього разу це твір Олега Михайлова «Море залишиться»:
Міста немає.
І людей, які в ньому жили, теж немає.
Але вони були.
І доки живе хтось, хто їх пам’ятає, вони залишаться.
І небо також залишиться.
І море.
Море залишиться.
