Посестри. Часопис №15 / Камʼяниця

Лютять мене вікна в будинку з іншого боку

вулиці, що запінено плине долом. Годинами

я заглядаю до сусідських каструль, де киплять серденька

горобчиків – так тато називав нирки в дитинстві

чи тоді, коли коти зникали й поверталися

після першої чверті Місяця, з вухами порваними. Тепер

уже не до мене: вікна першого поверху – це будинок розпусти, у скриньці –

листівки з жінками такими дорослими, як я

ніколи не стану, хай би й пройшла на колінах

від кухні до кімнати по битому склу.

На поверсі – песиголовець чи, може,

пес-людиноголовець (завше вагаюся) вудкою

спускає скляне око, й воно підглядає знизу.

Лютять мене їхні вікна. Перегинають вони із цим життям,

наче не знали, що в жодному разі не варто.