07.07.2022

Посестри. Часопис №15 / Дім

«Низько пролетіло. Не повз вікна. Але здалося, що саме так. І загриміло відразу. Вікна та віконні рами забренькали. Вічне питання: зачинити вікна наглухо чи залишити привідчиненими, щоб не розбилися? Одні пишуть, треба зачиняти, інші не погоджуються. Я зачинив наглухо.

Вікна старі. Рами дерев’яні. Розбовтані. Скло туди-сюди ходить. Тому ніби й зачинив, а ніби й ні.

А що ракета? Вона підірвала міську богадільню. Колишню. Зачепила церкву.

Про це ми дізнаємось завтра. Коли Людочка, яка не збиралася їхати, зателефонує з дороги. Вона ближче до богадільні на Семінарській, ніж ми».

«– Доброго ранку! Ти як?

Доброго. Все гаразд. Газу немає. Світла немає. Інтернету немає».

«Сусіди принесли хліб. Навіть не подумав їм гроші віддати. Лиш згодом зрозумів, що варто було б. Зайшов до них. Не взяли. А на другий день знову прийшли з хлібом. Хлібні зачинені. Іноді завозять товар, і тоді вони відчиняються. Невідомо коли. Потрібно ходити шукати. Але боюся вийти і залишити батьків. Бо якщо почнеться обстріл, то як вони тоді без мене?»

«Злість узяла: прочитала в стрічці пост москаля. Що ж тобі так погано без мого Харкова? Навіщо він тобі?

Згадувала життя до війни. Свої справи. Думки. Мрії.

Посидів би ти у підвалі. Паніка. Страх. Тривога. Тривога. Тривога. І досі тривога.

Місця замало для сімох людей. Дуже круті сходи в глибокий льох.

Там сиро, холодно і страшно через те, що може завалитися вхід. Тоді не буде, чим дихати. Все уявляла, як дихаємо через шланг по черзі, а його інший кінець стирчить згори. Думала про це постійно.

У будинку ще страшніше. Через ракети та літаки бренькає скло. Ноги та руки трусяться від тваринного жаху.

Здається, назавжди закарбувалося в пам’яті, як спускалися десять разів на день із сумками. Поспішали. Боялися. Одна з бабусь мала хворі ноги й руку після перелому. Спускалася дуже важко, а вибиралася навколішках.

Телефон сигналить про відбій тривоги, але не поспішаємо виходити. Знаємо – за кілька хвилин може завити знову. І знову. Бомбили цілодобово».

«Коли телефон сповіщав про тривогу, ми відразу підхоплювалися, брали якомога більше їжі – не відомо ж, скільки доведеться сидіти, і бігли в льох. Нас було шестеро людей і кішка. Не було що робити, тому ми грали в слова, асоціації та міста. Іноді всі разом ловили кішку,  бо вона лазила по банках із консервацією і могла їх перекинути.

Коли тривога закінчувалася, спочатку виходили на розвідку я та моя мама, а тоді інші. Але, бувало, за дві хвилини бомбардування починалися знову. І ми знову лізли в підвал.

Якось, коли ми бігли в льох, мама побачила чийсь силует у дворі. Ось тоді ми серйозно злякалися!»

«На третій день чоловік уперше спустився до підвалу – «подивитись». Наступного – затягнув туди мене. Сиділи на автомобільних шинах та ще бозна на чому вздовж стін, хтось сидів на стільці. Потім підвал затрусився, світло зникло, через хвилину в хатньому одязі та капцях вбігли підліток із мамою та дідусь.

До того хлопчик стояв біля вікна на шостому поверсі, перед його очима пролетів величезний снаряд, упав відразу за перехрестям, убив двох перехожих, а третього тяжко поранив. Одному просто відірвало голову. Хлопчик до ночі мовчав, ніхто його не розпитував. Після цього мій чоловік не виходив із підвалу сорок днів, тільки курив на порозі. Не піднімався до квартири навіть обійняти кішок. А я постійно, поки були в Харкові, уникала цього перехрестя (через дорогу – будинок батьків, до якого треба перебігти).

Знайома мені написала, що готує безперервно, Сашко п’є, а сусідка Таня – їсть «як не в себе». Та й ми так само. До цього років п’ятнадцять чоловік не пив нічого міцнішого за пиво. Я спершу вигребла всі запаси зі свого та з синового дому, потім вишукувала в магазині все, що можна. Поки магазин не розбомбили. Троє людей загинули. Коли магазин підлатали, я знову туди ходила».

З чату кафедри:

«Добрий день, колеги. Біля нас спалахнула шістнадцятиповерхівка. Ми живі».

«Влучило до нашої оселі, під’їзд поряд із нами, пожежа. І до будинку моїх батьків. І ще до багатьох будинків навколо».

«І до нас у будинок прилетіло, і до моїх батьків…»

Фотографії.

«Це наш будинок та двір. Скло вибите, а на четвертий поверх у балкон снаряд прилетів».

«Доброго ранку! Як минула ніч?»

«Ну слава богу!»

«Є шанс виїхати?»

«У вас є ліки? Їжа? До вас може прийти лікар?»

«Бачу по телевізору, що вас обстрілюють. Виїхати ніяк?»

«Я знаю, ви батьків не залишите! Але хоча б Надю передайте мені!»

«Умовив батьків. Їдемо до Полтави. За нами заїдуть.

Ліфт не працює. Сьомий поверх. Для батька спуститися сходами дуже важко­­ – колись у нього був інфаркт. Та й мамі нелегко. Вона погано бачить.

Останній марш без перил. Я не помітив. Батько зупиняється».

«Птахи пролітають за вікном, наче ракети. Пральна машина реве, як літак. Холодильник несподівано бухкає. Старий порохотяг завиває. Гучно грюкають двері».

Із місцевих новин:

«На Полтавщині заборонять використання «гучних» автомобілів та мотоциклів, де відсутній шумопоглинач. «Для переселенців це психологічна травма», – каже начальник Полтавської обласної військової адміністрації Дмитро Лунін. Поліція вилучатиме автомобілі та мотоцикли порушників і відправлятиме їх на штрафмайданчик».

«Близько 12:00 на Полтавському гірничо-збагачувальному комбінаті пролунає вибух. Це виробнича необхідність задля забезпечення стабільної роботи підприємства. Просимо зберігати спокій та не панікувати».

«27–28 квітня у громадах, що неподалік Полтави, «Нафтогазвидобування» планує розпочати освоєння свердловини.

У результаті горіння газоконденсатної суміші та решток бурового розчину очікуйте невеликого локального задимлення протягом 6-8 годин. Роботи триватимуть тільки вдень. Не хвилюйтеся!»

«Протягом 10-13 травня з 8-ої до 14 години в Полтаві заплановані навчальні стрільби. Якщо почуєте звуки пострілів чи вибухів, зберігайте спокій».

«Ну не може бути війни такою весною. Сонце. Люди на вулицях. Сакура. Цвітуть каштани. Не може бути війни в Полтаві».

«Підпільна залізниця». У другій або третій серії після жахів на плантації герої, які втекли, потрапляють у місто-рай. Де білі так їх люблять, так про них дбають... І можна видихнути. Сонце. Гарний одяг. Воля. Мишоловка.

У Полтаві на вулицях променад. Сонце. Виданий у гуманітарці одяг. Воля. Жодного разу не бомбили.

А потім прилетіло.

Потім знову.

І ще.

У «Підпільній залізниці» такого раю, хоч і несправжнього, у героїні вже не буде. В інших місцях ставатиме тільки гірше. Вона тікає від вогню, потрапляючи в полум’я.

Як не хочеться їхати з Полтави! Від двадцять четвертого лютого це вже третя квартира. Друга була батьківською. Про четверту й думати не хочеться».

«У Харкові на Полтавському шляху бачили вовчицю. Спокійну, тиху. Хтось виклав відео про диких кабанів, матері з дітьми, біля Меморіалу. Їх або ж інших бачили на заправці. Через стоянку біжать олені. Молоденькі, десь шестеро.

Природа забирає покинуте нами».

«Добрий день, Андрію Петровичу, дякую за турботу, поки тримаюся. Про початок занять відомо від старости та від викладача профільної кафедри, але дякую Вам, що сповіщаєте!

Щодо пошкоджень: я забув номер будинку, тому точно не можу повідомити. Пригадую, Ви казали, що ми живемо в сусідніх будинках, які стоять навпроти училища. Якщо Ваш будинок виходить на його головну браму або близько до сто двадцять дев'ятої школи, це одне: там літак скинув бомбу; якщо ж він ближче до «Шекспіра» – інше. У будь-якому разі уточніть це, а я спробую дізнатися.

Щодо занять: технічної можливості взятися за них не маю, оскільки хвиля від удару п’ятого числа пошкодила ноутбук, і полагодити його не можу, а телефон лише зрідка ловить бездротовий інтернет від під’їзду.

Щиро, Ваш Ян».

«Позавчора зателефонував сусід із села, де маємо будинок. Село окуповане. Сказав, що орки побили камери відеоспостереження, винесли з дому все – залишилася тільки порожня коробка. Цей будинок був гордістю тата: скільки туди було вкладено праці! Тато засмучений: спершу пив горілку, потім – таблетки від тиску...»

«Дача. Батьківська. Під Новою Козачою. У серпні яблука збирали. І у вересні. Батьки вже не їздять. Тяжко, далеко від електрички.

Востаннє, коли туди їздив, фотографував на пероні напис «New Kazacha». Здавалося смішним. І на дорозі до Білгорода – фарбою: «Харків – дупа» – стрілка туди, «Дупа – Харків» – стрілка сюди.

Яблука так і не привезли. Рук не вистачило. Залишили до весни.

Весна. Дача в дупі. Окупант гризе яблука. І ніхріна не посадить. Тільки зжере і спалить».

«Моя кішка Ладуся постійно сидить і дивиться у вікно. Про що вона думає? Чому ми все покинули та приїхали сюди? Чому бахкало? Чому було так холодно?»

«Мама весь час розмовляє з котом, пояснює йому, що йде війна, що путін на нас напав, що путін поганий, що ми поїхали від бомбардувань, нам не було чого їсти і зараз нас нема чим годувати, м’яса немає, сметанки теж немає».

«Доньці Наді наснився напис. Великий, на весь екран: «Харків у безпеці. Можна повертатись».

–  Цієї ночі наснилося?

Ні, давно. Щойно приїхали.

Розповіла лише сьогодні, коли наші пішли в наступ».

 

Ілюстрація – Наді Краснящих.

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Краснящих А. Дім // Посестри. Часопис. 2022. № 15

Примітки

    Пов'язані статті

    Loading...