Посестри. Часопис №15 / Біль відсутності назв
Ми оглядаємо світ, бачимо його форми, відстані й кольори, але наш погляд зумовлений сіткою мови. Там, де явище вже знайоме, навіть не варто придивлятися далі свого носа: слова самі доформують реальність, вибудують тло, вкажуть напрямок руху і затемнять пляму густого лісу, який краще оминати. Слова поступово почнуть існувати замість реальності, і нам так простіше.
Тяжче, коли вир незнайомих явищ, подій охоплює наші тіла, а ми не маємо мовних інструментів, щоб це назвати. Тоді ми панікуємо, почуваємося, як у півсні, плачемо, ковтаємо повітря, протираємо очі й відчуваємо незрозумілий, нечіткий біль по всьому тілу. Біль відсутності назв. Мова, якою ми називаємо світ, яка містить в собі старі й нові слова водночас, – перша магістральна тема цього номера.
Яку вибрати мову, коли доведеться кликати на допомогу?
Всі мої мови мічені, нерозмінні.
Вони – як столи, на яких стільки було розлито.
Одна зализує рани, інша своїх вистежує.
«То яку ж вибрати?» – запитує Остап Сливинський. Адже мова може бути невиразна, туманна, радше схожа на відлуння, а може калічити, як ніж у кишені. Олег Каданов ніби енергійно, майже із запалом 20-х попереднього століття пропонує вигадувати нові слова, бо ж ці – закінчилися, їх уже немає, вони не пасують до нового світу. Але за позірним жестом криються все ті ж «тіні забутих предків», та ж таки пам’ять, яка веде углиб і досі лишається неназваною – і старими словами, й новими. І навіть спроба побути щасливим поетом, як у вірші Григорія Семенчука, означає періодичне занурення у безодню людського досвіду.
Філософський есей Антона Марчинського цілковито присвячений мові, спробі впіймати мить, коли зміст ототожнюється із формою, та чи буває це направду? Чи за назвами і, ширше, – за мовою – криється щось справжнє? Одним і тим самим словом «море» люди з різних берегів пояснюють настільки різні речі, що не відомо, як їм порозумітися між собою.
Гаська Шиян шукає реальність, перелічуючи людей, як гербарій, поміщений на спектрі «між теракотом і фуксією», такі люди намальовані крупними мазками, видаються реальними й чіткими, але авторка не певна, чи вони таки існують. Виявляється, щоб бути реальним, самої виразної присутності ще не досить. Майже до карикатурності ці персонажі доходять у віршах Юстини Барґельської, там вони вже перетворені на трупи, яких ніяк не надішле служба доставки. Добірка Барґельської у перекладах В’ячеслава Левицього дуже виразна, кожен вірш містить настільки чіткі метафори, що вони самі по собі вже видаються вдало розказаною історією:
Якщо вбила б я наших дітей і з ними б носилась містом,
це для мене було б руйнівним. Якщо б те, що роблю,
аби вижити, робила заради краси, це для мене було б
руйнівним. Безпомильне рівняння – не загроза любові.
Безпомильне рівняння, у якому на місце віри
можна безвтратно поставити журбу і мову...
Доповнює нинішню текстову добірку поліфонія голосів із війни, записана Андрієм Краснящих. А дотепна проза Олега Коцарева пропонує придивитися, на чому ж базується пам’ять теперішнього середнього покоління, давній мультик про «всіх-всіх-всіх, хто є на Землі» може виявитися ключем до потойбічної спроби зберегти свій зв’язок із земним життям. Власне, проза Коцарева – багатошарова і промовляє до дорослих, але самою тематикою, як містком, наближає нас до другого важливого тематичного полюсу: дитинство.
Почалися довгі шкільні канікули, і редакція вирішила, що це чудова нагода запровадити ще одну тимчасову рубрику, присвячену сучасній літературі для дітей. Відкриває рубрику розмова з відомою авторкою дитячих книжок Галиною Ткачук, письменниця розмірковує, як війна впливає на такий тип літератури. Читачі можуть ознайомитися із фрагментом нової повісті Ткачук, дотепної та, попри маскування топонімів, таки виразно присвяченої Києву. А хто геть засмутився, шукаючи можливості мови у «дорослій» частині номеру, має нагоду прочитати шалено смішні нові вірші класика дитячої літератури Григорія Фальковича – і розсміятися, знайшовши, зрештою, свою зону комфорту. Наприклад, отаку:
Наша зона комфорту –
За столом, біля торту.
