Посестри. Часопис №146 / «Вітри із давнини», 1

Вітри із давнини, вітри шовковолиці, де ваші гнізда?

Хіба ж не почалися ви іще із пречуття печалі,

від спільного із нею кореня, розстеблистого надвоє:

вітри, собі увесь забравши лет, чи не лишили людям

ви тільки смуток? За межами минулого

розлито білий біль того,

що не збулося, – не всяке повітряне хвилювання

спурхнуло горлицями на луги,

не всякий блиск і хлюп води

поринув у глибини окунем, не всякий шерех осені

зайшов попід опале листя холодом...

А скільки непробудженого світла!

Загусли тьмаво в ньому слова,

ніколи не осявані вустами, –

хай зазвучать вони в поривах вітру

і висіються в землю!

Вітри, вітри... Роздмухали на цілий світ

ви палахтіння нашої задуми. На перехресті повівів

означилися наші лиця, і нашим карим поглядом зорять

нічні вітри, а світанкові –

святково крапеліють синьобризком.

Вітри гуляють, дують, гей, вітри! – І ми разом із ними

розвіваємося аж поза висріблені осенями обрії.