Посестри. Часопис №146 / Іншого немає
Ось начебто остаточний вимір буття, людської культури, суспільного порядку, але знову хвиля відбігає й оголює мокрий пісок первинних бажань. І знову перед людиною запитання, вибори та компроміси. В цьому просторі, зачиненому звідусіль, немає іншого виміру. Освоєння цієї Стусової «незручної западини екзистенції» – умова пере-буття, про-буття, до-буття.
Саме про це освоєння свого шматки простору в спосіб скрайній та разючий говорить Кшиштоф Сівчик у вірші:
Два на півтора на пів
Іншого немає
Виміру
Цей простір будить ностальгію, до котрої нераз повертаємося – мабуть, кожен та кожна з нас від 2022 року. В інтерв'ю Олени Олійник із Ришардом Купідурою лунає проте й влучне окреслення цього особливого стану: «І цей чудовий спогад про світ, який ми втратили, який у нас забрала росія, досі зігріває моє серце». Ришард Купідура – україніст, перекладач, викладач кафедри українознавства факультету сучасних мов університету ім. Адама Міцкевича у Познані. Роль таких людей культури, як Ришард, переоцінити важко, адже саме завдяки їм українська культура здобуває голос у світі.
У циклі віршів із загальною назвою «Вітри із давнини» Віктор Кордун малює, знову ж, таки ностальгічний та неймовірно бажаний образ любові – незабутньої, недосяжної, у вогні:
Вітри південні, вашого буття
найвищі миті – танці вогнищ,
гірка і полум’яна музика!
І вічно недосяжна, й вічно вабляча
живе зникомо і мінливо родиться
у вихорі вогню
любов незбутня –
пречисто пломінка й іскриста дівчина!
Маємо можливість співставити український та польський досвід тієї ж ностальгії. У статті «Традиція, іронія і глибші значення» Ян Блонський таких чином окреслює образ ключового персонажа поетичного світу Збіґнєва Герберта: «З образом плакальника, який розводить жалі на румовищах, який побивається над гідним дитинним минулим, поєдналося передчуття остаточної катастрофи: переконання, що ми наближаємося до крайніх меж культур, до затирання одиничності, до держави нігілізму, яка, натесавши з людей однакових ляльок, експериментально випробує безсилля цінностей, щоби остаточно розпастися в ніщо».
