Посестри. Часопис №145 / Не спиняйся, йди

Ці дні кожного й кожну із нас повертають до початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну. Вчергове в нашому часописі звучать тексти, які говорять про свободу й боротьбу за свободу, про незалежність та боротьбу за неї.

Передчуття великих змін та непроминальність, якими налиті тексти Василя Стуса, роблять його важливих поетом не лише для українців. Сила-силенна перекладів його книжок доводить, що вірш Стуса здатен пробити будь-яку стіну нерозуміння й здолати культурні відмінності:

...аж туди,
де не ступали ще людські сліди,
з щовба на щовб, аж за смертельні грані
людських дерзань, за чорну порожнечу,
де вже нема ні горя, ні біди,
і врочить порив: не спиняйся, йди.
То шлях правдивий. Ти – його предтеча.

До глибини пройнята українською боротьбою поезія Анети Камінської – відверта й експресійна:

у такі чорні ранки 
добре розпізнається світло 

З професором Володимиром Мокрим розмовляє Олена Олійник: «Як і всі українці мрію – про перемогу над московським імперіалізмом і про закінчення війни. Несила бачити, як російські окупанти щодня вбивають та калічать невинних жінок, дітей, літніх людей, руйнують українські міста і села, позбавляють домівок мільйони людей!.. Про це я зараз пишу в своїй новій книжці».  

У випуску пропонуємо уривок із книжки «Фінальний епізод» Євгена Положія:

– Тоді ви мусити пам’ятати, що в найпершу чергу зробив самаритянин…

– Перев’язав постраждалому рани! – відповіли кілька голосів із зали. – Допоміг!

– Саме так. Самаритянин надав постраждалому першу медичну допомогу, чим і врятував життя. Скажіть, якби ви опинилися на місці самаритянина, чи змогли б ви перев’язати рани так, щоб поранений не помер від втрати крові? Хто зміг би?

Парафіяни мовчали. Очевидно, поставлене під таким кутом питання про події, розказані в біблійній притчі, заскочило їх зненацька. Лише кілька рук піднялися вгору.