Посестри. Часопис №142 / Найперші сміливці
Комусь таки вдається вирватися першим, побачити схід нового дня – першим. Першим чи першою може стати хтось із-поміж нас. Невелика це честь, а радше природня закономірність. Хтось набирає тієї води, котра належить усім, а хтось залишає по собі своє наймення. Й існує.
У вірші Віктора Кордуна тонкою тканиною розгортається вкрай відповідний людині краєвид людських стосунків, у яких закономірності подеколи аж разять своєю незмінністю:
Повінь була висока,
наче остання,
й віднині по всьому,
а це, дивлюся:
вода вже без сяйва
і навіть знов розбирається відрами –
он найперші сміливці
вже понесли й додому.
Людина триває, живе, взаємодіє та, врешті, залишає по собі щось тяжко окреслюване. Можливо, це пам'ять, яка вирізняє особистість у потоці народжень та смертей. У вірші Пьотра Лямпрехта це назва вулиці як аналогія спільного досвіду:
хтось колись сказав
що жебраки наче світло
що говорить
хтось колись Тобі повідав
що ти така самотня
наче по Тобі може
залишиться лише
назва вулиці
Особливі люди в особливий спосіб здобувають свій простір. Шість років тому Ірина Білоцерковська заснувала видавництво, щоб надрукувати десять книжок. Сьогодні на рахунку видавництва «Білка» вже понад шістдесят видань, а ще – море планів, проєктів та літературних відкриттів. З пані Іриною розмовляє Олена Олійник.
Публікуємо черговий розділ унікальної праці Катажини Шевчик-Хааке «Колючки Ґрюневальда: Не лише про екфразис», і цього разу говоримо про споглядання творів мистецтва на прикладі текстів Юзефа Віттліна.
