Посестри. Часопис №14 / Шанс вижити

Ми спостерігаємо за іншими людьми, які минають нас у трамваях, автобусах, потягах, ми збираємо світ у себе, міркуємо, як світ збирає в себе нас. Ми співіснуємо – чоловіки й жінки – в непростих стосунках, які сплутуються, як виноградні лози. Ми спостерігаємо за радощами й стражданнями інших – у цій пристрасті до чужого життя, ймовірно, і криється таємниця мистецтва.

Нас притягують образи, які відгукуються не лише з нашим відпрацьованим досвідом, але й такі, що апелюють до ще незнаного, однаково бажаного й небажаного. За словами Давіда Матеуша, за страхом, «який я ношу в кишені / легко, мов камінь» криється інтимне прагнення людини до самозбереження. Здоровий страх – механізм порятунку в умовах небезпеки: свободу ніхто не дає задарма і щоразу хоче її забрати; світ зі слів і поглядів – тендітний і вразливий.  На краєчку цієї прірви стоять літератори, заглядаючи в її глибину. Про це влучно підкреслює у вірші Григорій Семенчук:

що є щастям поета

безодня

у яку він пірнає

як аквалангіст

 

В інтерв’ю Аґата Яблонська підкреслила цю крихку природу нашого світу: «Суть у тому, що це щось дуже натуральне, це може статися будь-де. Те, що ми живемо в середовищі, в якому є простір для діалогу, – це нічого не означає». Письменницькі практики, способи життя, кулінарні вподобання та звички щоденного порядкування вкрай різні, вони ж радикальним чином впливають на наші взаємини. Бачити в цьому конфлікт украй просто, натомість побачити самостійність і зв’язок – щохвилинне завдання, яке потрібно реалізовувати як дивну духовну вправу. Як вижити? «Якщо ми не будемо плекати цієї різнорідності хоча би в рамках наших власних інтересів, то будемо приречені на загибель», – говорить Аґата.

Із провокативною простотою буденності Гаська Шиян перераховує стереотипні образи людей – часто ця відразлива енциклопедія упереджень штовхає до більшого, іншого: повторення як знана мистецька технологія веде до зміни значення. Це майже мантра – дражлива мантра щоденності. У ній – упередження про жінок і чоловіків, про секс і політику, про історію та особистий досвід історії. Наче гортаючи стрічку новин, ми нервуємося чи радіємо через те, що бачимо й читаємо: це багатоголосся та засилля інформаційного шуму, з якого тяжко виборсатися та залишитися самим собою. Важливе – переживання цієї травми, важливе – питання, ким станемо після неї:

не минуло й

двох місяців,

як печаль

вкоренилася в нас

(Гаська Шиян)

 

Інший стереотип говорить про те, чого «в жіночій поезії замало»: вірші Марти Еви Романечко теж у свій спосіб є щоденними та на перший погляд простими. Нове покоління поетів будує свою мову, вдаючись до сміливих кроків. І водночас сміливо абсорбує текст навколо себе, у цьому змаганні задаючись питанням: «Чому це не я написала?». Про цю нову мову відверто зізнається Олег Каданов:

і вигадуємо нову мову

бо в цій вже немає слів

які б правдиво повідали

про все те що ми прожили

про все те що відчули

а найголовніше

про все що відчувати

перестали

Ця есхатологія водночас має обнадійливу перспективу. Це не кінець усьому, це дуже болюче переродження. Тому ми знову повертаємося до теми виживання – не смерті. Це перетривання, переживання та переродження. В поетів із України – це головна травма покоління: війна, тотальна невизначеність і безкомпромісна необхідність боротися – геть фізично опориратися обставинам. Це час, коли немає часу: ані на роздуми, ані на почуття, проте в текстах бринить не надія, а певність, яку так влучно описала Марлена Нємєц: «з плодючої крові деколи народжуються квіти чи світло».