Посестри. Часопис №138 / Вирушаю в дорогу
Довгий та нескінченний шлях, який нас чекає, – кожного зокрема і всю цивілізацію цілком, оцей текучий сплав, який ми називаємо людством, – потребує мети, і ми здатні собі придумати цю мету, хоча б уявити, надумати, вичитати, перейняти, і йти. Кожен по своє, кожен туди ж.
На простому прикладі Анета Камінська зуміла показати формулу цього дикого світу, – врешті, чи був колись він іншим? – в якому ти собі плекаєш свою інакшість:
раз вже я все одно зірвалася вдосвіта
вирушаю в дорогу
по хліб який називають тут українським
хоч хліб який називають тут польським
я могла б купити
в будь-якій крамниці неподалік
Поетка розповідає в інтерв'ю Олені Олійник:
«Усі мої українські друзі, більшість із яких поетки/поети та інші творці культури, для мене зараз є прикладом дивовижної сили, рішучості, віри в перемогу. Щодня я наслідую їхній приклад, вони дають мені сили вести свій поетичний щоденник і говорити з людьми в Польщі про те, що відбувається в Україні. І, звісно, – вони пишуть дуже гарні вірші...»
У поетичному світі Катерини Міхаліциної людина, залишаючись невідкритою, неосяжною, наче чорна гравітаційна діра, втягує в себе досвід і пам'ять, всотує чуже, зчужіле й забуте, наче щось існує поза самою людиною, чи то пак сама людина не знає своїх меж, не має цих меж, розчинена в цьому текучому сплаві людства:
земля під її ногами
раптом скидає асфальт,
вивалює свою рихляву серцевину
з ворушким обгорілим корінням,
з черв'ячинням поіржавілого металу,
зі слодкавим запахом мертвечини
і наказує: слухай.
і вона слухає, не відводячи серця.
і плаче.
на випередження.
У статті «Для цього не потрібен автор: хто замість письменників популяризує книгу. Польський досвід» Галина Ткачук ділиться досвідом занурення в польське літературне середовище, а в подробицях – про популяризацію дитячої літератури.
