Посестри. Часопис №135 / І згине смерті лютий привид

Позбутися смерті чи забути про її існування? Але як позбутися, коли щоденно повертається образ катастрофи, і як забути, коли біль і радість такі тривкі? Привид зникне колись, як і наші давні роки, як дитячі спогади, як задавнені переломи, але людина – залишиться. 

У барокові часи проблема була та сама, лишень її мистецький вияв мав дещо інше обличчя. Якась шляхетна сила прихована у вірші Міколая Семпа-Шажинського:

Я не марудний козачок, не вийду із Твоєї волі,
Фортуні кинувши гачок, сумирно жду своєї долі:
Що Ти десницю подаси і визволиш від злої кривди.
Господь, помилуй і спаси – і згине смерті лютий привид.

Сучасна поезія, в її розмаїтті та багатстві, тупцює довкола тих самих питань. І Конрад Ґура, який належить до невеликої когорти новаторів поетичного тексту, приєднується до розмови про цього небаченого «привида»:

А коли смерть була б корисною,
можна було б її боятися, збирати те,
як віддає зітхання через різницю тиску,
як розбиває банк і вівтар, оприлюднює дані,
як їй не вдається заслужити визнання,
можна бачити крізь неї, я не подумав,
усім своїм тілом в місті конання.

У 135 номері ми продовжуємо публікувати фрагменти прозового тексту Анни Грувер «Нерухомість». А літературознавче крило випуску репрезентує відома українська літературознавиця Людмила Тарнашинська з есеєм «Поетика повсякдення: філософсько-естетичний зріз»: «Неважко помiтити, що майже в усiх творах Валерiя Шевчука на сучасну тематику вiдтворено атмосферу околицi мiста середньої величини, а кажучи конкретно – Житомира, де народився i вирiс письменник».