Посестри. Часопис №132 / відлік

вітер наздоганяє мене коли стою у вікні.

коли граєш в мені холодним звуком

аж вода у вазоні тріскає. надалі незамерзла.

надалі легка. якби її дух відірвався від долоні

і плечей. від волосся та шиї.

 

за вікном накочувались хвилі тіней яких ніхто

не зрозумів. бігли шаленою хмарою як здичавілі качки.

щось гнало їх до простору в якому життя

раптом зарухалось. та замість того щоби вивернутись

раптово повернуло усе що тримало

у великій таємниці.

 

не знаю лиш навіщо коли я підняв голову

то побачив постаті надалі не готові видобути

відголосся із шепоту слів. в якому миготіли

і очі й світла півночі. минущий час

в якому я сховався. кольори стомлені

від клубів пилу. який підніс мене вгору.

хоча я хотів додолу.