Посестри. Часопис №13 / Де ми жили…

Перемелюються зернини на борошно, а земля породжує дерева. Тривожно народжуються діти й тривожно відходять старі, а земля надалі породжує дерева. Руками зводимо хати і каплиці, а повітря й вода розруйновують ці нетривкі криївки. Історія – це все ж розповідь про те, що відбувалося, чи про те, що вже відбулося? 

Історію можна розповідати в розмаїті способи: перелічувати роки та кількості загиблих, перелічувати роки та кількості народжених, перелічувати роки та площі розталих льодовиків –  або ж називати емоцію та перелічувати втрати, називати емоцію та перелічувати осягнення, називати емоцію та перелічувати роки. Історію можна сприйняти емоційно – через місця, події, людей, тексти, об’єкти. Руйнування та побудова – неможливо сказати, що передувало.

Щоби не стояти спиною до майбутнього, не тупцювати в уявному тупику історії, ми звертаємося до людських доль і почуттів. У цьому й убачаємо силу мистецтва, коли вкрай особисте відкриває ворота до вкрай універсального. Коли рідний край самоука-художника, «передбачаючи своє зникнення зі світових мап, воліє залишитися бодай його іменем та акварелями» (Василь Махно). Одна доля в силу обставин стає знаком покоління, а два рядки –  гімном епохи. Саме ця трагічна та щаслива незнищенність матерії творить безнадійну надію митця:

Прокотяться, як лава, тисячні століття,

де ми жили, ростимуть без наймення пальми

і вугіль з наших тіл цвістиме чорним квіттям,

задзвонять в моє серце джагани в копальні.

 

(Богдан-Ігор Антонич)

Бонусами історії виявляються і пустка всередині нас, і переповненість простору навколо. Творіння нового на місці знищеного чи відмерлого – неминуче, а сволоки дерев’яних куренів потрапляють до кімнат наших уявних музеїв. А все ж ми, наскільки нам дозволяє свідомість, несемо ці уявні музеї хтозна-куди, в сучасну цифрову будучність, до речі, без жодного знання про те, що чекає наступної миті:

виявляється, що біль – дар,

але тільки для того, хто, попри багатоступеневі вмовляння,

намагається змиритися з непримиренним Ніщо

 

(Януш Шубер)

А все ж наша спільна історія розпочинається «із розповіді, із промовленого слова, незаписаного, слова, що відлунює в резонансній коробці пам’яті» (Пшемислав Роєк). Це вкрай особистий шлях, всипаний дрібницями та помилками, раптовими, наче нізвідки, осяяннями та довічним незнанням і неможливістю пізнати.

Читаючи цю історію-розповідь, бо іншої не буває, конструюєш мимохідь краєвид: із вольовою боротьбою за життя на пагорбах Лемківщини, із асфальтовими доріжками вздовж розбудованих туристичних притулків, із брудом пластикової епохи та природним щоденним насильством.

У цьому випуску – саме така спроба пронизати історію-розповідь давнішим і теперішнім, аби хоча б на коротку мить відчути хистке положення етосу, у якому виростаємо і до якого такі призвичаєні.