Посестри. Часопис №129 / «Наталя косить траву. Раз-по-раз виблискує лезо...»

Наталя косить траву. Раз-по-раз виблискує лезо.

Окрім баби Наталі, хто ж заготує сіно худобі?

Ще довго косити, від того Наталю хапає безум.

Розраджують бабу сумну птахи жовтодзьобі.

Стала перепочити, вдивляється у верхів'я дерев,

З-поміж гілля чутно співи чарівні, дивовижні!

Затамувала подих, милується без перерв,

Здається, стоїть зачарована кілька тижнів,

А, може, і місяців, слухає цвіркуна в травах.

Рідко собі дозволяє неквапливе споглядання.

Приголомшена не зводить очей із заграви,

Мліє від краси, проживає уповні зачарування!

Це ж треба, уже гриби! – дивується, сміється аж!

Ожина завбільшки в палець – товста, соковита!

Позаду стоїть Він, той, хто створив цей пейзаж,

Каже: Наталю, привіт! Нам треба поговорити.

Ти живеш тут багато років, а бачиш мало, повір.

Дозволь провести вглиб саду, – бере за руку.

Дивний гул – то бджоли, в них якраз медозбір,

Тут, Наталю, – каже, – безліч чаруючих звуків!

Там ось груші лежать, скуштуй! Пахуча грушка!

Підніймає баба, їсть, як мала дитина, завзято.

Той, хто це все створив, каже тихо, на вушко:

Ось за цю грушку, Наталю, мене було розіп'ято.

Ну і ще за ось цю соковиту сливу, багряну.

І за ці черешні м'ясисті, за ці соняшникові поля.

І за ці маки, на світанку кришталеворосяні,

А ще за гори величні і такі ж повноводні моря.

Поглянь на простори! Даруй собі вільний політ!

Дивовижного довкола багато, переконаєшся.

Отак би простояла вік із косою біля воріт у світ,

– говорить Бог. І йде. Любляче оглядається.