Посестри. Часопис №124 / агов це земля

п’ята ранку. іноді темно. іноді ще

темніше. тисячі зблисків зі схованого неба.

 

запах перший. пристрасний. тріскає.

раз ясно. раз тісно. коли розгортаю

крила і щось бурмочу собі під ніс.

стоячи рівно мов би я – лише щит.

опираюсь на дерево бо не хочу більше втікати.
тому повторюю: аби лиш все відбулось без болю.

аби примчав сюди той. в якого не викрили.

не перевернуто і не закрито жодного ходу.

 

тому стою розкритий бо не хочу тікати.

не маю хустки ані важок

коли хитне мене у якусь зі сторін.

 

отож спадаю дощем. всотуюсь. відчуваю усе.