Посестри. Часопис №122 / День. Топаз

Покара приходить щоранку, і вкотре

Пригадуєш координати глобально.

Тебе вигортає з-під теплої ковдри

Руками холодними місто безжальне.

 

Бо щойно будильник запіє о шостій,

Ізнов розпочнуть біг секунди і відстань.

Перпендикулярно тоді до доріг стій,

Але паралельно іще до дерев стань.

 

Розійдуться небо й земля на дві чаші,

Одесну й ошую ходитимуть люди,

Річки потечуть, і кипітимуть каші,

На траси насуне заторів полуда.

 

Поїдуть листи, причаївшись в конвертах,

І ти – серед цього – також будеш чинним:

Перпендикулярно до сонних і мертвих,

Але паралельно живим і активним.

 

Ти сильний: до вечора втримати зможеш

Ногами – підлогу, на маківці – стелю.

Однак знову Той, Хто завжди переможець,

Вкладе тебе навзнак назад до постелі.

 

Бо кожен із днів – мов химерний твій замок,

Який так старанно ти зводиш щоразу,

Проте він розсиплеться врешті так само

На сотні піщинок найменших топазу.

 

І будеш – володар уламків барвистих,

Полеглий у битві за рухи і кроки,

Перпендикулярно з планетною віссю,

Але паралельно підземним потокам.