Посестри. Часопис №12 / Пісня ІІ. Пагорб

ПІСНЯ ІІ

 

ПАГОРБ

 

Ми шукали цегельню та її не було
чи прикрилась землею заросла бур’яном
переходячи з часом в нічийну вітчизну
над якою джмелі круженяють — дивись-но:
рине морок слідами що затвердли у глині
а з-під хмар він витурлює зграї пташині
терен розчісує гребнем з кісток
на гілля чіпляє недотримані пости
тепер там насподі сидять цеглярі
з уяв наших горщики ліплять святі
релігійні кроти помагають їм в ділі
безвірні же солодко сплять в черемшині

ось і вічне життя: сіль пісок і вода
під ногами пульсує по дорозі з Кокошків
звук дзвонів фальшивий з костелу луна
темна ніч — чоловік сивиною
                                                    припорошений
перед ним худий пес а над ним тут і там
буйні кулі на проводах світять червоним
щоб виднівся над дачами шлях літакам
де лиш мертві сидять уже в цю пізню пору
у пливучій альтанці над фляшкою гіркої
щогодини котрийсь вибігає “в кущі”
наче якір життя що в пітьмі невимірній
сечівник в квітниках заспіває й кишки
завтра знов буде світло — вимкнені кулі
«бам бам» — малий Ясь на візочку промовив
перед нами відкриється пижмовий пагорб
разом з ним і потужна хоч мертва природа:
у лісі дерева стоять як гіганти
знову чверть на десяту час також нерухомий
цю тиш на дрібні тобі не розміняти
повітря стоїть наче в місті-фантомі
Гермельсгаузен наче з німецького горору
до себе нас кличуть смереки похмурі
крізь паз на тканині за чуттів намовою
пролізаєм обачливо під палітуру

нас бачить хто бачить: на березі ми
ти — жовта плямка а я — сіро-білий

сміються блакитні крапки — дітлахи
поцупивши з відхлані зламану гілку
звідки раптом взялося в мені
                                                це просвітлення
минув уже південь час як молодість мчиться
руне качка над ставом в якій мій брат Мірек
потонув ще до того як я народився
прийшовши сюди навесні в нових плавках
хоч плавати вмів а води в рот набрав
сьогодні лежить він на цвинтарі з татом
кріт з-під цегельні їм світ оповіда
і так від століть трива розмова померлих
в Матарні цвинтарній під небом сталевим
й вовік між живими контакти тривають
а липи зіхурійські за цим споглядають
чи картиною може бути мова заповітна
відкрити через видиме те чого не видно
придивись старим полотнам —
                                     вони можуть відповісти
послухай тріск кісток що гниють
                                                      по-сусідству
і побачиш що ще не закінчено витвір
і палець Творця киває в наш бік
я б сам пояснив тобі все і одразу
якби лиш не був деталлю пейзажу

Дивись також: Imago mundi - Войцех Венцель