Посестри. Часопис №12 / Мовчання, вбране у кириличні літери

Дванадцятий номер часопису «Посестри» знову присвячений війні. Попри те, що на початку редакція не планувала зосереджуватися тільки на цій тематиці, війна перетворюється на марафон – і в житті, і в потоці нових текстів українських авторів. Першою на катастрофи такого масштабу реагує поезія. Чимало написаних зараз віршів мають шанс залишитися в каноні й потім. Найновіша поезія у номері представлена добірками Дмитра Лазуткіна, Тетяни Павлінчук, Ії Ківи та Юлії Стахівської.

Ми «створили з пісень про війну підпільну гуманітарку», – пише Ія Ківа. «Мовчання вбране у кириличні літери» насправді кричить голосніше за будь-який крик, адже є стисненою формою, зосереджено фіксує реальність, про яку ми ще не вміємо говорити. Слів зараз у принципі забагато, і тільки поезія більш-менш відтворює дійсність, концентрованішу за будь-яку літературу. Та навіть у коротких віршах  –  слів забагато, вторить цій думці Вікторія Амеліна у відеозаписі розмови.

Власне, розмову з Амеліною варто слухати і поза літературним середовищем. Письменники втрачають мову перед тим, що відбувається, починають, наскільки їм вдається, фіксувати  події для пам’яті про них. Хто запам’ятає історії зґвалтованих в окупації жінок, якщо вони не будуть зафіксовані? Чи є сенс в принципі говорити про наші травми, якщо тисячі книжок, фільмів та музеїв не змогли вберегти світ від нової трагедії? Як ми встоїмо, за рахунок чого ми маємо шанс таки встояти у цій боротьбі? Як українцям вийти з війни без чергових травм на три покоління? Амеліна розмірковує тонко й глибоко, шукає відповіді. Попри цілковиту непрогнозованість подій, намагається вже тепер формулювати наратив про них – втім, кому це робити, як не письменниці?

Щоб відтворити реальність, подібну зараз до стихії, автори впроваджують образи, за якими стоїть огром, відстань, неперехідність. Через Індійський океан летить до чотирилітньої дочки героїня тексту Дмитра Лазуткіна. Пронизливий вірш схожий на малу новелу, в якій зосереджені й відчай, і горе, і страх, адже тлом вірша є Маріуполь. Героїні вдалося витягнути дитину з російської депортації, але як витягнути зі страху та горя? 

безкінечне згарище

мертва земля

до якої

птахи поверталися ніби додому

а побачили – лише спалені гнізда

та й розлетілися назавжди

здивовані

нажахані

розгублені

З такої реальності хочеться втекти світ за очі. Або заснути, адже «Там, у сні,/ промовляють/складно, безладно, владно... /кому як смакує,/ аби лишень не ввірвалося./ Безсонню кінця немає», – шукає виходу Тетяна Павлінчук. Але ні сни, ні думки не рятують, поки  «на території твоєї країни вбивають людей», – це вже героїня репортажу Вікторії Андрєєвої «Довга вистава на театрі воєнних дій». Вона не знає, що чекає на її дочку Аліну, активну учасницю Революції Гідності, потім волонтерку, а зараз військову медичку в «Госпітальєрах», але приймає її вибір. Тривога матері дивним чином контрастує з гордістю, адже Аліна для багатьох стала героїнею, а віднедавна ще й надихнула Ліанну Макуху (канадську драматургиню з українським корінням), яка присвятила дівчині п’єсу в едмонтонському театрі.

Персонажі оповідання «Вигідна справа» Назарія Вівчарика не шукають слів про те, що відбувається зараз, натомість максимально присутні тут-і-тепер. Оповідання зі співчутливим гумором розповідає про моральний вибір, відповідальність чи безвідповідальність, наполегливість волонтерів. Вони везуть допомогу для армії, але між речами раптом вклинюється заборонений самогон. Персонажі, попри сучасний антураж, трохи нагадують козаків, у чомусь хитрих, у чомусь відчайдушних.

Олександр Пономаренко співчутливо та переконливо прописує героя в оповіданні «...костюм у дорогу...», чи не єдиному в цьому номері тексті не про війну від українських авторів. Світ героя – саме той, за який хочеться боротися, архетипний «садок вишневий коло хати», цебто неділя, заплава ріки, вудка в руках і замислення над тим, що скоро «в дорогу» (персонаж уже похилого віку), але краще таки лишитися тут. Трохи довженківський дід вирішує, втім, що костюм на такий випадок все ж має вже висіти в шафі. Це світ елегійний, але сповнений внутрішньої напруги, адже він скінченний. Але скінченний природньо, і все, що ми можемо, це погодитися на такий порядок речей, говорити фрази, відпрацьовані поколіннями, «життя – то така річ, що жити треба, коли навіть уже й не під силу жити», замислюватися, «чому оце саме він ловить отут рибу, а не хтось інший».

 «Йому достатньо слова світлість би розкрити», – говорить відомий польський поет і продовжувач традиції неокласицизму Войцех Венцель. У своїй творчості він намагається зрозуміти суть людського буття, пізнати світ та його закони. Як і ми всі, Венцель ставить складні запитання, на які не існує однозначної відповіді, але це зовсім не означає, що ми повинні припинити питати. Бо якщо й може хтось знайти сенс у цьому божевільному і несправедливому світі, то лише той, хто не боїться шукати.