Посестри. Часопис №118 / Уривок із повісті «Мрія»
На парковці біля будинку Ківа – так Ден із Діною між собою називають чувака з квартири на другому поверсі за зовнішню (та й не тільки) неандерталоподібність до відомого народного депутата – знову поставив машину на їхнє паркомісце. Ден копає в колесо ногою, але масивний джип сусіда сигналізацією не озивається. Дзвонити і просити прибрати машину немає сенсу – Ківа завжди обіцяє і ніколи не прибирає.
Ківа купив квартиру в їхньому будинку не так давно, має власне місце на парковці, але воно значно далі від під’їзду, ніж у Дена. І раз у раз це падло паркується тут. Не діють ні прохання, ні заклики. Погрожувати тим паче немає сенсу, та й смішно сказати – чим худий, як жердина, п’ятдесятип’ятирічний Ден може грозити накачаному в спортзалі, наче надувний матрац, тридцятирічному амбалові? Дуже мутний тип. Ніхто не хоче з ним зв’язуватися, навіть завжди безстрашне у питаннях зборів грошей та місць для паркування правління будинкового комітету. Поводиться нахабно, як типовий мент або бандит. Ден так і думає, що Ківа або бандит, або мент, або і те й те одразу, як то зазвичай буває. У будь-якому разі, краще не зв’язуватись.
Ден не любить конфліктів і зайвих комунікацій, не любить, коли непотрібні емоції отруюють життя. Тож залишається хіба подряпати цей красивий джип цвяхом. Але – не його метод, та й автівку шкода. І що це, головне, змінить? Падло – воно ж і в Гостомелі падло. І нічого дієвого в своєму арсеналі Ден, щоб протиставити подібним падлам, не має і, якщо сказати правду, то ніколи й не мав. Ні фізичної сили, ні запального характеру, ні впливових друзів, ні грошей, щоб таких друзів купити. Бо будь-які інші методи – як мертвому припарка, перевірено практикою. Тому Ден терпляче чекає, поки сусіди з поверху – чоловік із дружиною та їхня донька-підліток із несамовито рудим величезним котом – закінчать свої справи. Сергій і Тетяна пакують у багажник своєї машини валізи, а Оленка на довгому поводку вигулює на газоні руде волохате чудовисько.
– Мейнкун? – цікавиться Ден породою кота.
– Ні, – всміхається дівчинка. – Звичайний котик. Ми його на вулиці підібрали. Він довго голодував, худий, як скелетик, був. А тепер ніяк не може наїстися, тому й виріс таким великим!
– Як звати?
– Бобо.
– Як-як?
– Ну, ми спочатку не знали, це котик чи кішечка, тому я придумала таке ім’я, щоб потім не перепридумувати – Бобо!
– Мудро! – зауважує Ден. – Кудись їдете? – звертається вже до дорослих, киваючи на валізи.
– У відпустку, – якось винувато, майже вибачаючись, знизує плечима сусід. – У гори на лижі.
– Саме зараз? – Ден хоче якнайшвидше запаркувати машину і потрапити додому.
– Завтра, – відповідає Тетяна. – Зараз хочемо купити Оленці рукавички, зі старих виросла.
– Так, ростуть чужі діти, – бурмотить Ден, побіжно дивиться на дівчину, але не помічає жодних змін у зовнішності від останнього разу, коли її бачив. Пару місяців тому, здається? Чи пів року? – І коти також, – жартує, бо кіт Бобо справді вражає розмірами. – Можна на ваше місце тимчасово парконутись? Моє зайняте.
– Без проблем, – із розумінням кинувши оком на джип Ківи, відповідає сусід, закінчує з багажником і сідає в машину.
У Дена дзвонить телефон, і він, закинувши вгору голову, махає Діні, яка стоїть на балконі, рукою у відповідь.
Невелику двокімнатну квартиру в новенькому житловому комплексі «Квітка» Ден і Діна придбали рік тому. Взяли в банку кредит плюс позичили грошей у дружининої сестри, яка вже двадцять років мешкає в Люксембургу. Її чоловік, поважний європеєць, тримає ресторан, любить мандри і виявився не жлобом, тож виручив старшу сестру коханої під саму лише обіцянку повернути кошти найближчим можливим майбутнім. Свої особисті накопичення Ден із Діною втратили десять років тому, коли інвестували в новобудову в одному з невеличких містечок навколо Києва. Точніше, в шматок землі, на якому мусила постати багатоповерхівка.
За рік забудовник зник, залишивши кільком десяткам приватних інвесторів фундамент і чотири порожніх стіни без даху та притомних документів на власність. Взагалі без шансів повернути гроші чи добудувати. Обдурені люди створювали «комітети розгніваних інвесторів», писали заяви до прокуратури, подали до суду, виступали в медіа, оббивали пороги мерії та дзвонили народним депутатам, але безрезультатно – ні забудовників, ні грошей, ні нерухомості. Тільки розпач і знущальні смішки в спину.
А потім від знайомих випадково вигулькнув цей варіант із житловим комплексом із романтичною назвою «Квітка». Теж у передмісті Києва: поруч із лісом, транзитною трасою – Варшавським шосе, і зручною транспортною розв’язкою. Та й саме містечко Гостомель самодостатнє, затишне, комфортне. А коли Ден вперше оглядав квартиру і побачив із балкону краєвид, то зрозумів, що, крім всього того іншого, вже переліченого, він має фантастичний додатковий бонус. Звідси, з балкону, з висоти дванадцятого поверху, окрім лісу і безкрайнього неба неозброєним оком (що там казати про око, підсилене німецьким, раритетним часів Другої світової, військовим біноклем!) можна легко розгледіти аеродром «Антонов», де серед кількох десятків літаків у величезному ангарі стоїть найбільший у світі вантажний літак «Мрія»!
Так Діна і Ден і здобули житло своєї мрії.
У дитинстві Ден від літаків фанатів – полюбляв збирати і клеїти пластмасові моделі; заставив ними всю батьківську квартиру. Потім, звісно, коли перебрався до столиці, більшість моделей загубились або поламались. Після смерті батька кілька найулюбленіших Ден іще довго возив за собою у спеціально сконструюваних картонних коробках. Але, зрештою, і вони розпорошились, як підліткові ілюзії, при численних переїздах найманими столичними квартирами. Проте модель «Мрії», придбана і зібрана вже в дорослому віці, й досі стоїть у нього на робочому столі.
Мало того, Ден намагався не пропускати жодного зльоту чи посадки реального літака, на які зазвичай з’їжджалися тисячі таких самих, як він, любителів авіації. Востаннє «Мрію» у виставковому польоті він спостерігав на минулорічний День незалежності, коли літак під час параду парив над Хрещатиком. Звісно, розглядаючи придбання квартири в Гостомелі, Ден знав, де розташований аеродром, але не міг навіть у найсміливіших мріях уявити, що тепер щодня зможе спостерігати найбільший вантажний літак у світі з власного балкону. Так, зрештою, воно й відбувалося: кілька разів за минулий рік грандіозний літак велично пропливав на тлі безкрайнього неба повз їхню багатоповерхівку на зліт чи посадку. Незбагненна удача і подарунок долі, на які, вважав Ден, вони з Діною цілком заслуговували. Бо взяти, наприклад, хоча б ту саму історію з негідниками-забудовниками або історію його мами.
