Посестри. Часопис №117 / Отак щодня

Ще ніколи

я не втрапляв до себе:

додому

Я вже кидався бігти

на всі боки відразу

а потім не міг дотягнутися

до власних рук

А все це намарне:

щоденно я зводжу будинок

не для того щоб жити –

покинути

бо хоч би як намагався

принести до нього маки

завжди знаходжу у жменях

сніг

І потім:

хіба зважишся

увійти й постелитися

не знаючи

чи відчиняться двері

іще раз –

щоб вийти