Посестри. Часопис №116 / Добридень, утлий дню
Дрібниці наповнюють наш простір, і дрібниці виповнюють собою нас. Чи в них криється повнота таємниці, усе наше щастя, увесь життєвий компроміс і вся літературна непоступливість? Черговий день приносить предивні новини, і добридень тобі, новий дню, яким би ти не став, якими би не виявилися ми самі.
Назустріч новому, а водночас назустріч непереборній стихії мови не боїться вийти Роберт Рибіцький, наче проти бурі, яка вимітає всі закутки міста від піску, несе все гілляччя, траву та сміття:
Добридень, утлий дню в млі. Млистий дню.
Кущ хвощу в одвірки,
паморозь, перемет, ожеледь,
моток, завиток, стіжок.
Зазвичай легально в продажу є трава.
Пеньки, бобри, пес гриз хліб. Сльотавий дню.
Копнув одвірок,
паморозь, перемет, ожеледь,
пив, їв, спав.Зазвичай дає мені копня трава.
У цій мові, вочевидь, найбільша сила поезії: через Івана Андрусяка читач отримує змогу заглянути в криницю мови - чи її колиску? -
аж тут здригнеться стомлена трава
від того що саме життя трива
в її прогрітій тишею колисці
«тут буде ліс – не чуєте хіба?»
це деревцятам шапочка гриба
розказує про те що небо близько
І натруджені бджоли, і метелики, й усе натуральне населення дрібного світу навколо нас у вірші Катерини Міхаліциної стається виразом нашого внутрішнього протистояння та згоди:
нас люблять бджоли, – головаті майорці
кивають, піймавши вітер, – і осінні метелики.
діти несли нас до школи, коли тут були
іще школи, і діти дзвеніли ненадламаними
голосами, повними літа і опірності до минання, –
зітхають айстри.
Про цю нетривку історію говорить і Чеслав Мілош: історію, що розсипається нам у долонях, наче змочений водою пісок:
Крокуючи роками в Бельведері,
Пілсудський більше не повірить в сталість.
«Ось нападуть на нас», – від нього чути.
Хто? Вкаже він на захід і на схід.
«На мить я хід історії затримав».
В’юнки проб’ються з плям сухої крові.
Де гнеться жито, там бульвари встануть.
Спитає покоління: як було все?
Про Чеслава Мілоша в цьому контексті говорить видатний польський літературний критик Ян Блонський: "«Поетичний трактат» активізує читача як знавця й ерудовану особистість. Але також спонукає до наївного навчання. Поет розмовляє усіма мовами, грає на всіх інструментах. Слухач радіє, упізнаючи красу флейти, заспів латиною, сліди місцевого діалекту. Поступово читач відступає і не докладає зусиль для ідентифікації. Дозволяє, щоб його спрямовували. Складна мова стає звичайною. Але все потрібно перевірити, розпізнати, пізнати. «Не той найкраще служить, хто розуміє». «Поетичний трактат» – це витвір мудреця, який усе відає. Всевідання розбудовує авторитет. Зрештою, покірність і зачарування споріднені з естетичною насолодою."
Про кінематограф і довкола кінематографа захопливо розповідає Станіслав Цалик: і в статті про Сергія Параджанова, і в інтерв'ю з Оленою Олійник: "Адже в шкільних підручниках вони поставали громадськими діячами, палкими борцями за комуністичні ідеали – такі бронзові монументи, за якими живих людей не було видно. А насправді все було геть не так! Тож ми з Пилипом спробували показати класиків справжніми, без ідеологічних нашарувань і традиційних штампів – показати їх живими людьми зі своїми вподобаннями, недоліками, страхами, перемогами, радощами, болями…"
