Посестри. Часопис №231 / То той

То був той полудень, коли впало сонце,

саме той, такий золотий і живий, і жадібний, що

можна було б подумати, що він затримається, але піді мною

зробилося ніщо, як тоді, коли ти припиняєш

говорити і ми повертаємося до себе, тільки для того,

 

щоб взаємно переконатися, що до себе вже

немає. Проколи пальцем цю пообідню ніч,

під її шкірою мусить бути рій бджіл, з яких

кожна може нас ужалити, з яких кожна

хай би зробила це якнайшвидше.