Посестри. Часопис №226 / Білка

Ліза прийшла на зустріч зі мною в білій перуці а-ля який-небудь кінець вісімнадцятого століття. І в двозначному жакеті – розстібнутість не дозволяла його двом значенням зблизитись. У такому вигляді моя приятелька цілком могла, особливо якщо стати відповідного рівня екзальтом, бути однією з архетипічних авантюристок барокової доби. І збирається вона, приміром, повернути буцімто вкрадений у її уявного батька престол в одній зі світових столиць, шукати скарби, заснувати Південний Єрусалим (надто що ми зустрічалися так неподалік від Єрусалима, хе-хе, Північного) на одному з островів морів схололокавової температури поміж рабчиків і рабиничок. Не сумніваймося, що для своєї місії вона збирає команду – здається, за кілька хвилин у мені здійметься шторм, і я попрошуся до гурту цієї смілини, хай би й на найжалюгідніше місце, поряд із відьмою, священиком-розстригою, акторкою, засмаглим піратом, блідою фрілансеркою і ким там ще як де-не-де.

Проте ми залишалися тільки вдвох і спокійно спускалися вступною алеєю парку славетного міста Бучі. Проминули Трикутник. Вшанували Барбарис.

Раптом Ліза смикнула мене за руку.

– Ти ж не чуєш, що я кажу!

І мені довелося зеленим лабіринтом повертатися до неї та слухати наново, спіткатись і загрожувати падінням.

Вона палала новим захопленням – композитором кінця вісімнадцятого [всі-сімнадцятого] століття Григорієм Вивірським.

– Усе відбувалося тут, безпосередньо в цьому парку, – наполягала Ліза. Здається, вжитий нею минулий час був одночасно марний і надмірний. Усе відбувається й тепер, і буде відбуватись.

Ми сіли на лавці біля вази, і моє волосся лоскотало мені обличчя = її перука тим часом берега не пускалася.

– Знайома жінка, – почала Ліза [я ж вирішив, що йдеться про неї саму], – прийшла до нього, посталого біля паркового входу.

Перука. Парк. Рука.

І десь на місці, де повертають дев’ять фрагментів грошей за припаркований самокат, Знайома Жінка сповістила Вивірського про новину:

– Трохи далі в парку алею перебігла білка!

Новина перенесла композитора у захват. І він заявив.

– Білка! От треба ж! Ви знаєте, = світло моїх очей, = я теж так візьму та втечу одного дня!

І рішуче пішов алеями. Ліза ввімкнула телефон та поставила один із його опусів. Там поліфонія бігала за собою блискучим очікуваним садом, а хор співав італійською «Bella! Bella!».

– Він пробігав алеями – і зник. Напочатку відвідувачі парку ще трохи бачили його, а потім усе.

За дубами, під статуями, у струмені. Інакше кажучи, більше його не бачили. Вона показувала мені список літератури. Безнадійно. Жоден із дослідницьких людей не розгадав загадки Вивірського. Та майже ніхто й не намагався.

Ми з Лізою відразу взялися за розслідування. На щастя, все було практично вчора, менше трьохсот років тому, якщо намагатися вірити календареві = ми легко знайшли слід подій і побігли. Пробігли гінкго і набережну. Слід композитора Вивірського, тулячись до води, вів у сусіднє містечко Гостомель. Тут ми пройшли поміж конячих табунів на маленьку греблю маленького водосховища. Коні затоптали все, шлях і слід, і глід уривався. Тому ми просто сіли на край греблі. Ліза сиділа, по-дружньому обійнявши мене, запровадила руку в мою ліву кишеню та перебирала там ключі.

– Як ти думаєш, чи міг по оцій річечці проходити кордон Речі та Імперії?

Річка за Річчю зветься Рокач. Вона виливається з водосховища через криве розчахнуте воріття. Важко зрозуміти, чим пахне двозначний жакет приятельки. Не виймаючи руку з моєї кишені, вона знову вмикає Вивірського. Тепер мені здається, що йому трохи бракує делікатності. Безперечно, делікатності. Більше його ніколи не бачили. Список літератури.

2025