Посестри. Часопис №226 / Молитва Григорія Сковороди

Я плачу. Господи, прости, –

на радість сил не вистачає,

душа не має простоти

і погибає із одчаю.

 

Чи зможеш, душе, вознестись,

як тіло мовчки поховають?

Чи так стремітимеш увись,

як очерет сухий...

                        Не знаю.

 

Вломіть від короваю шмат,

вмочіть зі святістю в олію...

Життя було мале стократ –

нехай же й смерть моя змаліє!

 

Що ж, пом’яніть, бо серце квітло,

й забудьте потім – на віки.

Хай тільки світло, світло

й світло тече з всевишньої руки.

 

Не треба пам’яті і слів –

все ж більше простору для світла.

Очеретинку вже зломив

Господь –

                         вона йому набридла.

 

Життя мине. І смерть мине.

Народ же в сяєві пробуде.

І світ, що не впіймав мене,

нова зоря іще пробудить.

 

Піду із посохом у даль,

він зрячий в мене і квітучий.

Цвіте в душі гіркий мигдаль...

Над нами – небо,

Знизу – тучі.