Посестри. Часопис №226 / Козак Мамай
І цей степ без овиду – твій назавжди,
і кучерявий оцей холодок, як від райського дерева, –
тільки для тебе,
і кінь вороний із весільною квіткою в гриві – тобі одному.
Шабля, пощерблена об лезо історії,
посміхається криво в твоїй руці
і кобза прилягла тобі на коліна, –
як наречена срібноволоса,
а кварта медовухи у бутлику на моріжку
замислилася глибоко й золотисто –
аж до самого дна.
Так во віки віків, – і янгол із сурмою у піднебессі:
на картині, в куточку, – став поглядом весь,
став очима небесними,
а отут, над нами, – пролітає, мов птах.
Не відцвітають зілля й не шумить ковила,
сонце застигле не сходить і не заходить –
у степу без овиду.
Не шепочеться вітер із візерунчастим листом,
і синиці гнізд не звивають у буйному гіллі, –
бо дерево райське.
Кінь не креше копитом і не ірже,
не співають прощально світилки із дружками,
і в похід виступати ніхто не скликає, –
стороною минає життя.
І шабля тужить за давньою тишею
нерозкритих залізних родовищ,
і німує кобза всіма срібними струнами
ще й усім невтішним мовчанням срібла,
і осіла на дно медовуха, затаївшися від страху.
(Звідкіля це мені у вікно залетіла така
величезна пір’їна?)
Змальований на папері й на полотні,
та ще й трішки на нашій мислі,
три віки просидів ти під деревом,
просидиш, либонь, ще не один.
Ні к чому тобі кінь і шабля,
щоб за свій народ заступитися,
ні для чого кобза та бутлик –
як без голосу заспівати,
як без радості веселитися?
Так-от і дивиться вічним поглядом в наші душі,
що линуть біло по білому світу,
козак Мамай.
