Посестри. Часопис №197 / Кульбаби

Кому ми усе це залишимо?

Жовтень знову закінчується, а стільки із нас

не ввійде в листопад.

Я знаю, що справді вдома,

лише тоді,

коли дивлюся на тебе.
 

Колись ми ляжемо

біля наших друзів,

які не ввійшли в листопад.

Ми знову будемо разом.

А сюди

прийдуть інші.

І успадкують цю потріскану землю,

де на наших кістках

ростиме трава і кульбаби.

Вони прийдуть сюди

і будуть думати про нас.
 

Як ми жили в цей розпечений час? Навіщо

так міцно любили, що дехто й життя віддавав?

Так міцно любили,

що мусили жити далі.
 

І саме вони

може якось полікують

цей скалічений кусок землі,

який ми називаємо Батьківщиною.

Таке пафосне колись слово.

Таке неприємне для тих,

в кого не склалося із батьками.
 

Але це ж саме зараз,

тепер, в цьому жовтні,

ось тут,

поміж болота і палого листя,

ми самі стаємо для них

Батьківщиною.

Для тих, кому все це залишиться.

Хто прийде сюди

на траву і кульбаби.
 

І певне буде чути вдячність,

і жаль,

і трохи смутку.

Але такими красивими будуть

кульбаби їхньої Батьківщини.

Такими красивими,

що вони дивитимуться на них

і будуть знати,

що справді

вдома.