Посестри. Часопис №172 / Small talk

Жінка з розпоротим животом лежить на узбіччі дороги, її ноги заламані в трьох або чотирьох місцях, очі із залишками туші вилізли з орбіт. Її рот виглядає як бліда копія великої діри посередині. І все-таки їй вдається підтримувати розмову на високому рівні усвідомленості. Вона відповідає Da$$ha, що приїхала сюди відпочивати, а не працювати, а якщо і працювати, то винятково собі на втіху, і чур не більше дванадцяти годин на день. Вона вибачається за свою мову, «я тут толька нідафна і ще не моху». Вона каже, що встигла поїсти, але не встигла перетравити з'їдене. Da$$ha підбирає з землі гілку і намагається заправити її кишки назад. Da$$ha запевняє: того, хто це зробив, обов'язково знайдуть. Він отримає своє. Жінка каже, що ні в цьому, ні в чомусь іншому немає потреби. Вони не візьмуться за її випадок, тому що, по-перше, це виглядає не зовсім випадковістю, а по-друге, у неї з собою немає жодних документів, і там, де вона живе, їх теж немає. Усе, що їй зараз потрібно, – це дружня бесіда на кшталт цієї.