Посестри. Часопис №170 / «День, коли ми заходили в місто...»

День, коли ми заходили в місто –

велелюдне в минулому –

був тихим, безсилим, порожнім в великім полоні.

Нашу ходу долонею кликав перший,

треба рухатись швидше.

                              Під висотою

ми стали невидимі.

 

Поруч лежали будинки.

Ми знали, господарі згадують стіни ці цілими,

що нині розбиті важкими ворожими обстрілами.

 

День, коли ми заходили в місто

                              тепер осирочене

страхом, вогнем і дрібними залізними кулями,

ми пам’ятали увесь –

                              бо не було спочинку

нашим зіницям.

Ми стишили навіть кров свою.

 

Ми чатували дороги,

                    чекали мов леви у сховищах

виритих у землі –

чекали, ну хто ж із тих

помилиться першим і стане нашою здобиччю.

 

Спала на серце ворога нашого темрява

чорніша від сажі.

                    Та видиме все через оптику.

 

Діти їхні ставали у дні оті сиротами,

а наші душі болящі налились надією,

що не цілком нас відкинув від себе Всевидящий.

 

Ми прогнівились, роками не маючи спокою,

шкіра попечена холодом, кров’ю сплямована –

і лютість наша вела нас до власних кордонів,

і кликав нас перший,

                              безгучно махнувши долонею.