Посестри. Часопис №151 / «Вже не було таких старих, що знали, як її звати...»

Вже не було таких старих, що знали, як її звати.

Тому інакше й не звали – Німа та й Німа.

Хлопчаки палили на Великдень шини у багатті

на її городі, баба нічого не скаже – живе сама.

А баба хлопчиськ приймала, виносила керосин.

Ставала коло гурту, обіймала когось із юрби.

Сльозиво-червоними очима від тих жарин

дивилась на світ поглядом, зітканим із журби.

Часом Німа стояла в магазині годину-дві

в куточку слухала, як між собою говорять інші.

На її вустах висіли слова, ніби на тятиві,

що стрілу пустити не справна більше.

Німа на сповіді стояла подовгу коло отця.

Поправляла вицвілу хустку, зав’язувала вузлом.

У відчайдушній мовчанці втрачала риси лиця,

стояла не жінка – надламане хитке стебло,

яке силою невідомою якось та тримає квітку –

пишну, барвисту, з тендітними пелюстками.

І чим більше хилиться ота квітка до світла –

тим ближче баба Німа до землі кістками.

Одного дня по Німій задзвонили дзвони.

Іншої мови ще кілька днів у селі не було:

говорили, що у Німої в хаті жодної ікони,

натомість – начисто вимите кожне вікно.