Посестри. Часопис №151 / «Коли мій син підросте і запитає, хто той Бог, у якого вірю...»

Коли мій син підросте і запитає, хто той Бог, у якого вірю,

розповім про Степанівну, яка спакувала в пакет АТБ закрутки.

«З’їсте, хлопчики, а склячам від банки шматуйте обличчя звірів», –

казала вона, повна віри в чужих синів, і тицяла залишки грошей у жмутку.

 

Про Віктора, який будував вісім років дім, а коли влучила ракета і дім згорів,

він рішуче пішов у найближче сховище багатоповерхівки:

«Збирайте дітей, буду вивозити вас поміж розвалин дворів,

допоки у мене лишилася ціла автівка».

 

Про Артема, який усе, що заробив на заможне життя у своєму ІT,

надіслав Оксані, що замовляє броники, поки спить малюк,

з яким вона переховується по кілька разів на добу в укритті

і здригається на кожен гуркіт, на кожен звук.

 

Про Андрія, у якого четверо малолітніх дітей, яким ще рости й рости,

який відвіз їх в глухе село у Богом забуту хату.

«Не бійся, кохана, мишей, вітру і самоти,

фронт твій тут, мій фронт там – мусимо воювати».

 

Про Світлану, випускницю фізмату із позивним «Гроза»,

яка тягла на собі раненого Андрія три кілометри полем.

Про стареньку бабцю Марію, яка пекла хліб, вся в сльозах:

«Війна, діточки, то біда велика, а голод – велике горе».

 

Про кожного, хто стояв зі зброєю, кому не забракло духу,

про тих, хто із-за кордону любив Україну ділом.

Кожного, хто не допустив мародерства, хаосу і розрухи,

…хто душу поклав і тіло.

 

Коли син запитає, то хто ж з них усіх Бог могутній,

який рятує від болю, холоду, голоду і зневіри,

Я скажу йому: «Сину, запам’ятай на майбутнє:

Бог є у кожному, в кого ти віриш!»