Посестри. Часопис №130 / Буча-2017
Знаєш, камені обіч дороги й камені на глибині –
більше нагадують панцирі черепах
слюдяні хризантеми на них
розквітають лише у пітьмі
хижі тіні шугають в намулі при самому дні
і повільно згасають
в гладеньких і теплих поголених черепах.
Так, це наш корабель. Наші щогли шумлять смоляні
равлик сонцевалторни трубить на осонні меча:
відпусти мою руку – і я не вирву її з плеча.
подивися на мене – й лишуся на палубі цій.
Наше пекло маленьке і пахне смолою сосни
лиш розплющиш фіранки – і хвиля зіб’є із зіниць
нас вивчає цей човен цей дім – не лякайся засни
і наш син наче меч поміж нами засне горілиць.
Крики чайок і крики дітей зливаються в коловерть
золотої блакиті й завалено виднокіл
корабель не потоне це просто така от твердь
тож куди тут не підеш – усюди ідеш по воді.