Посестри. Часопис №118 / «Як два равлики у неосяжному лісі...»

Як два равлики у неосяжному лісі –

Вночі була злива, гуділо та гуркотіло,

Тонни води лилися з неба,

Вітер здирав листя і сутності,

А у хатинці тіла тепло і майже нестрашно,

Темно лишень і нічого іще не відомо.

 

Сонце ранкове глибоко видихнуло –

І ліс цілувало в чоло:

– Все уже закінчилось. Живіть.

 

Як два равлики у незбагненному лісі:

Глухі та сліпі, як і годиться равликам –

Стрілися на стежинці, стоять нашорошені.

Тицяються наосліп в обмежувальні рамки раковини –

«Вхід стороннім строго заборонено!»

 

Тягнуть на спині важкі клумаки досвідів –

І годі їх скинути…

 

А потім

щупальцями-антенами торкаються ніжно одне до одного:

«Хто ти?» – питають.

Танець свій дивний танцюють,

Наче багаторукі давні богині на лісовій галявині.

 

Як два равлики у віковічному лісі:

20 тисяч зубів, що нікого ніколи не вкусять,

Ніжна сутність під вапняним панциром,

Очі-антенки, що сліпі від народження,

Бо очима й не конче бачити, коли бачити вміє серце.

 

Дотики, що говорять,

Душі, що притуляються і впізнають –

Такі мудрі,

Такі ще дитинні –

Як два равлики у предвічному лісі Бога,

Що є Любов.